Подкарпатская Русь. История одного сепаратизма.Часть 12: Русини й незалежна Україна: визнання від «де-юре» до «де-факто» – з прийняттям «мовного» закону. |
Также смотрите:
Часть 11. Государственность русинов никто не отменял.
Окремий етнос або самоназва давніх українців?
Русини – це хто?
У різні епохи дослідники дали б на це запитання протилежні відповіді.
– Русинів не було і немає, – прозвучало б у радянський період.
– Це – самоназва українського народу, який пізніше, з певних причин, змінив самоназву.
Тепер русинами називають себе ті, хто ще не до кінця усвідомив себе українцями,
– такої думки дотримується більшість етнологів у нашій країні.
– Русини – четвертий східнослов’янський народ, – упевнено заявляють зарубіжні
їхні колеги, декотрі вітчизняні.
Всі відшуковують аргументи на свою користь. І, що найцікавіше, знаходять!
Наукові дискусії триватимуть ще довго, життя диктує своє. Чимало людей у незалежній
Україні, маючи змогу в нових умовах висловлюватися вільно, заперечуючи висновки
мовознавців і етнологів, все-таки стверджують: «Ми – русини. Проти українців
нич не маєме, але ми’сьме – окремі».
Спробуємо прикладом унаочнити, чим мова русинів відмінна від мови трьох визнаних
східнослов’янських народів.
«Ходи до мене», – скаже українець.
«Иди ко мне» – росіянин.
«Ідзі да мяне» – білорус.
«Подь ід мені» – русин.
Молоді русини обхопили дуба, що вважається другим за віком в Україні – 1300 років – у селі Стужиця Великоберезнянського району.
В недавні часи за такі «крамольні судження» опинялися в ГУЛАГу. Сучасні ж підходи
до визначення людиною своєї національноості допускають її цілковиту свободу
вибору, це є однією з засад демократії. Як держава демократична, Україна повинна
враховувати міжнародні «правила гри».
У тих країнах, де компактно проживає русинське неселення, їхні «оксамитові революції»
зняли проблему ще на початку 1990-их: уже тоді відкрили шлях до вільного визначення
етнічної приналежності. Україна ж довго залишалася на радянських засадах, не
визнаючи русинів. Доходило до безглуздя: русинські національно-культурні товариства
де-юре існували (їм у реєстрації не відмовляли), проте де-факто цього етносу,
начебто, не існувало...
У 2012 році крига скресла: узгоджуючи вітчизняне законодавство з вимогами Європейської
хартії регіональних мов, Верховна Рада прийняла «Закон про засади державної мовної
політики», який 12 серпня підписав а Президент України. В документі серед регіональних
мов значиться і русинська. Практично це перше її згадування в законодавчих актах.
– В цьому законі уже наша мова прописана окремо, – сказав депутат обласної ради,
голова Народної ради русинів Закарпаття Євген Жупан. –Результатом впровадження
цього законодавчого акту може бути визнання русинської мови регіональною в області,
а під час наступного перепису населення в графі «національність» значитимуться
й русини.
Природний шлях перервано, самосвідомість – ні
«Ця територія споконвічно була заселена східними слов’янами, які називалися
карпатськими русинами, руснаками або просто руськими людьми. … Згідно з теперішніми
міжнародними
кордонами русини живуть на більш-менш компактній території у межах трьох країн:
України, Словаччини та Польщі. Також існує невелика група русинів на території
колишньої Юґославії – нащадки імміґрантів, які покинули карпатську землю у
XVIII та XIX століттях, – читаємо у статті «Русинське питання» професора,
завкафедрою
україністики Торонтського університету, члена Канадської королівської академії
наук Павла Роберта Маґочія. Ця праця вченого опублікована в українському журналі
«Політична думка» (1995, №2-3 (6) С. 105-115).
Самосвідомість русинів, на думку авторитетного українознавця, природним шляхом
формувалася від другої половини XIX століття і до другої світової війни. З
1945 року, після входженням закарпатських земель до Української РСР у складі
СРСР
цей шлях було перервано. Для закарпатських русинів у колишній «братерській
сім’ї народів» місця … не знайшлося.
Проте русини не могли безслідно щезнути, а їхня багатовікова історія – випаруватися.
Поїзд національного русинського ренесансу рушив напередодні розпаду СРСР, а
в незалежній Українській державі поступово набирав ходи! Дослідження науковців
першої половини 1990-их років фіксували в області менше ніж 100 осіб, що називали
себе русинами, а от Всеукраїнський перепис населення в 2001 році встановив
зростання
їхньої кількості до 10,2 тис. осіб (0,8 % від загалу закарпатців).
Згідно з теперішніми міжнародними кордонами русини живуть на більш-менш компактній
території у межах трьох країн: України, Словаччини та Польщі. Також існує невелика
група русинів на території колишньої Юґославії — нащадки імміґрантів, які покинули
карпатську землю у XVIII та XIX століттях. П.Р. Маґочій згадує в своїх працях
про «1,2 мільйона чоловік» русинів. Таку їхню кількість подає на основі того,
що в Закарпатті все слов’янське населення – русини, і їхня чисельність – 0,98
млн. осіб. Це, мабуть, таки перебільшення.
Русини здолали підйом і встановили прапор на Говерлі
Перепис 2001 року не допоміг з’ясувати справжню картину. З тієї простої причини, що Держкомітет статистики України не ввів цієї самоназви в перелік національностей нарівні з іншими, а подав їх у групі з бойками, лемками та гуцулами – як субетнос українців.
Без сепаратизму, з надіями на самоврядність
– Тим, начебто в русинів є сепаратистські настрої, стремління до відокремлення
опоненти намагаються налаштувати громадську думку проти нас, – стверджує голова
русинського науково-освітнього товариства, доктор фізико-математичних наук,
професор, академік Нью-Йоркської академії наук Іван Кривський. – Про ймовірність
відокремлення від України чи зміни її кордонів не йдеться ні словом у жодному
з прийнятих документів. Водночас ми очікуємо від української влади виконання
рішення обласного референдуму, який проводився разом із Всеукраїнським у 1991
році. Тоді поряд із підтримкою ідеї незалежності Української держави учасники
плебісциту (78 відсотків «за») висловилися за надання Закарпатській області
статусу спеціальної самоврядної території в складі України.
Відомо, що обіцянки Угорщини й Чехословаччини довоєнного періоду, які передбачали
надання Закарпаттю автономії, зрештою, ніколи не були виконані. Сьогодні у зміні
адміністративного статусу краю русини України бачать можливості прискореного
розвитку економіки, мови та культури.
«Школкы» плекають «цвіт»
Незабаром карпатські русини відзначать десяту річницю заснування власного шкільництва
в Україні. Їхні «школкы» існують не як державні освітні установи, а утримуються
за кошти спонсорів і меценатів.
– Вийшли друком понад десять підручників із мови та літератури, географії, історії,
позакласного ситання, – розповідає голова правління Закарпатського обласного
благодійного фонду «Русинська школа», кандидат філологічних наук Валерій Падяк.
– Кількість шкіл наближається до 25, щороку маємо до ста випускників, яким видаємо
атестати. Клас у цій школі зветься «цвітом», заняття – раз на тиждень по чотири
години. Обласне управління освіти і науки, ознайомившись із навчальними програмами
та складом педагогів, не заперечує.
На русинів поширюється Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних
меншин, ратифікована Україною в 1997 році. Тож у Закарпатській області сьогодні
на законних підставах діють не менше десятка національно-культурних товариств,
видаються кілька газет, науковий збірник «Руснацький світ». У 2007 році в обласній
держтелерадіокомпанії «Тиса-1» створено окрему редакцію, тож телепередачі щотижня
звучать і русинською мовою.
Рідну мову та культуру одноплемінники пропагують під час літературних конкурсів,
щорічних фольклорних фестивалів, творчих оглядів з декламування поетичних творів.
Щороку відбуваються спортивні та інші змагання, які гартують дух русинів. Їм
ще багато слід зробити і, кажуть, до цього готові.
Учасники обласного конкурсу декламаторів, присвяченого пам’яті О.Духновича, поряд із портретом Будителя.
У тих країнах, де компактно проживає русинське неселення, їхні «оксамитові революції»
зняли проблему ще на початку 1990-их: уже тоді відкрили шлях до вільного визначення
етнічної приналежності. Україна ж довго залишалася на радянських засадах, не
визнаючи русинів. Доходило до безглуздя: русинські національно-культурні товариства
де-юре існували (їм у реєстрації не відмовляли), проте де-факто цього етносу,
начебто, не існувало...
У 2012 році крига скресла: узгоджуючи вітчизняне законодавство з вимогами Європейської
хартії регіональних мов, Верховна Рада прийняла «Закон про засади державної мовної
політики», який 12 серпня підписав а Президент України. В документі серед регіональних
мов значиться і русинська. Практично це перше її згадування в законодавчих актах.
– В цьому законі уже наша мова прописана окремо, – сказав депутат обласної ради,
голова Народної ради русинів Закарпаття Євген Жупан. –Результатом впровадження
цього законодавчого акту може бути визнання русинської мови регіональною в області,
а під час наступного перепису населення в графі «національність» значитимуться
й русини.
Голова правління Закарпатського обласного науково-культурологічного товариства імені О.Духновича, заслужений учитель України Михайло АЛМАШІЙ:
– Вважаю великим поступом уперед у визнанні карпатських русинів сам факт згадування їхньої мови в підписаному Президентом законі.Щодо звинувачень на адресу русинських діячів у творенні «якоїсь окремої мови», то вони безпідставні. Мову творять не вчені, а народ. Цієї думки, до речі, дотримувався доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України, професор Олекса Мишанич, який категорично заявив: «Ніхто не прагне створювати нову русинську мову. Вона давно створена народом».
Сьогодні русинські літератори згуртувалися навколо «Союзу русинських писателів». За власні мізерні кошти друкують свої книги поети Іван Калинич (Хуст), Роман Пищальник та Анастасія Даліда (Мукачево), Йосип Лемко, Юрій Чорі, Михайло Кеминь і Василь Матола (Ужгород), Михайло Град (Тячів), Володимир Танчинець (Сторожниця на Ужгородщині), Михайло Чухран (Виноградово), прозаїки Василь Молнар із Голубиного на Свалявщині та ужгородка Тамара Керча; перекладають русинською Ігор Керча (твори Шевченка), Іван Ситар (Єсеніна та Пушкіна) – із обласного центру. Ці автори успішно пропагують національно-культурні ідеали, мають власних читачів. Все це піднімає дух русинів, формує їхню еліту високої проби.
При нашому товаристві працює комісія з кодифікації русинської мови, нині цей процес на завершальній стадії. З метою кодифікації готуються до видання «Русинсько-славянськый лексикон», «Русинськоє правописаня», «Русинськый орфографичный словарь», «Словарь славянської граматичної термінології». Із мовознавчого циклу вийшли граматики Івана Керчі «Материнськый язык», Димитрія Сидора «Грамматика русинського языка», Михайла Алмашія «Практична грамматика русинського языка (для недільних шкіл)». Лексикографію мови поповнили «Русинсько-українсько-російський словарь» (М.Алмашій, Д.Поп, Д.Сидор), «Русинско-русский словарь» І.Керчі (2 томи), «Русинсько-українсько-російський словарь» Д.Попа, «Словарь русинского языка» Ю.Чорі (6 томів). Нині готується до видання «Русинсько-славянськый лексикон» М.Алмашія. А ось словник Миколи Грицака на 240 000 слів, підготовлений півстоліття тому, досі не виданий; знаходиться в рукопису в АНУ). Перед цим вийшов друком грунтовний «Нарис історії карпаторусинської літератури XVI–XXІ століть» В.Падяка. Зроблені комісією на основі всіх цих досліджень висновки, сподіваюся, вдовольнять наукову громадськість і знімуть будь-які застереження щодо існування мови русинів.
Держава, нарешті, зробила твердий крок нам назустріч. Закон «Про засади державної мовної політики» починає заповнювати нормативно-правову базу, яка повинна забезпечувати права русинів конкретним змістом. Наступними можуть бути практичні кроки з її боку, в результаті яких мова та культура русинів опиняться під її надійним захистом. Без русинів вінок слов’янських мов і літератур був би збідненим, неповним. А разом із їхнім цвітом цей вінок буде в повній красі.
Василь БЕДЗІР