РУСИНСКИЙ РЕНЕСАНС. Антологiя русинскої поэзiї другої половкі ХХ сторочя. Будапешт, 2008. I том. 44 автора.\ Пуд редакціёв Маріанны А.Лявинец. |
СПЕРЕДСЛОВО И ПОДЯКОВАНЯ. Маріанна А.Лявинец.
Горватія
Еуґения Врабец
Любица Гаргай
Силво Ерделї
Агнетка Костелник Балатинац
Весна Папуґа–Берец
Ганча Папандриш-Гаргаї
Любка Сеґеди-Фалц
Канада
Любомир Медєши
Кирил Mудри
Маріанна А.Лявинец.
СПЕРЕДСЛОВО
Из появов серії «Русинськый ренесанс», а точнїше первого тома книги Антолоґія русинської поезії другої половки ХХ сторочя, начинаться новый етап у културному животї русинув. Про исторію и періоды русинськой літературы написанї многі книги. Маєме научнї роботи про Подкарпатську, Пряшовську, Воєводинську, иміґрантську русинські літературы прошолого , айбо не маєме общой исторії русинськой літературы, де бы заголосили ся вшыткі русинські писателї, де бы уєдно мож было бы увидїти всі наші языкові варіанты, котрі розсипанї, ги розорване монисто по цілому світу, де мож было побзерати и проаналїзовати сполнї и рузнї моменты нашої културы. Проблема у тому, ош мы усягды єсьме, айбо нас усягды мало. До теперь у нас были «русинські монолоґи», нынї настав час «русинськых дїалоґув». 2008 рук Европська Унія проводить пуд слоґеном «Діалог межи культурами». Дїла нас, русинув, то є дуже актуалнов темов, бо мы живеме усягде по світу и єсьме неотдїльнов частёв многых великых націй Европы. Позад сёго, дїла нас сесь слоґен має свуй своєрудный дуалїзм: из єдного бока то є дїалоґ межи державами, де живуть русины, а из другого бока то є и дїалоґ межи нами, русинами, бо дякувучи многым історичным причинам, позад котрых мы ся розсіяли по світу, кажда русинська дїаспора у Европі сокотить «свою» русинську културу. Се є дїла нас дуже важнов пригодов, бо дякувучи Европській Унії велика часть русинув нїбы трафила у єдну державу. Се дає нам змогу свободно ся общати из нашыми братами-русинами у Европі, и за ї гатарами, глубже познати культуру єден другого, обмінёватися своїми гадками, давати єден другому совїти и уєдно беречи и розвивати свою културу. Майважным моментом сёї зберьки є зарожденіє сочасного русинського літературного языка (многых из ёго варіантув), того языка, котрый нам сохранили наші предки, тої бесіди по-нашому, котру нам удалося сохранити, и котра є доказом того, ош варта было хранити живу бесіду, ї варіанты, котрі днись суть нашов языковов базов, и котрі перегукуються, ги требміты у сюй книзі. Из рожденієм сочасного літературного языка мы можеме ищи раз гордо уповісти на цілый світ про себе, ош мы є окремым славянським народом. Се є книга дїалоґув межи нами русинами, межи нашими «художниками слова». Туй не лем читателї знакомляться из новыми поетами-руснаками, а й самі поеты знакомляться єден из другим. Богатством сёї зберьки є не лем наявнусть множества варіантув нашого языка, а й вшелиякость тем, а даколи й вшелиякость обробок єдної и тої темы, своєрудность стилёв, варіацій вічных тем, леґенд. Туй мож говорити и про представителюв вшелиякых літературных напрямкув: лірикув, романтикув, модерністув и предствавителюв русинського аванґарда. Ся зберька содержить у собі и такі стихы, котрі ся «народили» за тот час, доки сьме ушоряли зберьку, што є дїла нас дуже важным, бо се є доказ того, ош сесе хосенноє дїло плодотворно діє и на нашых «майтрув пера». Антолоґія русинської поезії другої половки ХХ сторочя є благодатнов почвов и своєчаснов пригодов дїла наших лінґвістув и историкув русинської културы, авадь лінґвістув-славістув и историкув културы славянських народув, розпозерати нашу културу з иншакої позиції, з позиції сочасного русинського літературного языка. Не позеравучи на то, ош у сю зберьку войшла поезія 10 держав, де живуть русины, ся зберька є докус не повнов, што и дуже бануєме. Дуже красно дякуєме тым, ко помагав нам позберати матеріалы, тым поетам, ко загнав нам свої стихы, авадь стихы других поетув, и были бы сьме дуже радї, кибы тоты, котрых у первому выданї не могли сьме опублїковати, заголосилися у нас и загнали нам свої матеріалы на имейл редакціі сёї серії: rusynrenesans@gmail.com Идея, котру сьме задумали, то созданіє серії пуд назвов «Русинськый ренесанс», у котру войде русинська художня творчость цілого світа. У продовженя сёї серії плануєся выданя антолоґій: прозы, драм, дїтськой літературы, перекдадув світової літературы, творув русинськых художникув и музыкантув.
Мґр. Маріанна А. Лявинец
ПОДЯКОВАНЯ
За идею серії Русинськый Ренесанс и сесь том отвітственный редактор дякує своїй мамці Др. Маріаннї Лявинец, председї Столичного Русинського Меншинового Самоуправленія Мадярщины (Мадярщина), и брату, котрый быв главным координатором, Др. Степану Лявинцю, отвітственному редактору новинкы «Русинськый світ» (Мадярщина). Отвітственный редактор серії "Русинськый ренесанс" за помоч у зберані матеріалув дуже красно дякує Михаилу Алмашію (общество им. А. Духновича, Подкарпатя/Украйина), Мґр. Аленї Блыховой (Институт русинського языка і културы Пряшовська Універзіта, Словакія), Наталії Гнатко (дружство «Руснак», Горватія), Мґр. Александру Зозуляку (Культурно-христіаньскый часопис «Русин», Словакія), проф. др. Андрашу Золтану (універзіта им. Лоранда Етвеша, Філолоґічный факультет Институт славянськой и балтійськой філолоґії, Мадярщина), Миколі Каменїцкому (Літературна секция КПД ДОК – Коцур, Воєводина/Сербія), др. Михаилу Капралю (Нїредьгазька высша школа, Мадярщина), Любомиру Медєши (Канада), Марії Молнар (Літературна секция КПД ДОК – Коцур, Воєводина/Сербія), Ниймет Сільвії (Мадярщина), Марії Папузі (поетеса, Горватія), Агаті Пілатовой (общество Приятелюв Подкарпатской Руси, Чехія), др. Аннї Плїшковой (Институт русинського языка і културы Пряшовська Універзіта, Словакія), проф. др. Елейн Русинко (кафедра руського языка и літературы, Мерилендська унїверзіта у Балтиморі, Америка), Мирославу Силадї (Руска Матка, Вербас, Воєводина/Сербія), проф. др Михайлови Фейсі (Культурно-просвітнёго дружтва ДОК - Коцур, Філозофськый факултет, Воєводина/Сербія), Ґеорґію Фірцаку (Румунія), проф. Марії Хомі, (Горватія). Окреме дякуєме ушытким поетам, котрі лично загнали нам матеріал.
Мґр. Маріанна А. Лявинец
наверх
Горватія
Еуґения Врабец
Еуґения Врабец (15.08.1947, Петровцї, Горватія). Основну школу закончила у Вуковарі, а Педаґоґічну академію по спеціалности горватськый язык и література у Осієку. Из рока 1970 робила у двох школах у Вуковарі, ги наставник горватського языка. Она є первов учительков, котра у Вуковарі преподавала русинськый язык и културу у основнуй школї. Пуд час Отечественої войны (1991 – 1998) дїлила судьбу своїх выгнаных вуковарчан. Куртый час робила у Основнуй школї у Загребі. У роцї 1999 вернулася у Вуковар, де и теперь жыє и робить, ги бібліотекарь у Основнуй школї Антуна Бауера. Є членом Дружства «Руснак» (Дружства Руснацох у Республики Горватскей), руководителём «Актива учительох руского язика и култури», котрый фунґує у рамках сёго Дружства. Од молодости пише піснї и ліричнї мініатюры. Ї піснї надрукованї у вшелиякых моноґрафіях и новинках «Руснаково класки». Робить на пририхтованю двох книжок, зберькы поезії «Писнї загойсаней души» и зберькы приповідок из дїтства «Здогадованя на бабу Мелану».
ЧИ МЕ ИЩЕ ПАМЕТА ВАРОШ МОЙ?
Цинь и швижосц спод зводох
варошу свойого любеного
жадам,
води Дуная мойого
и желєнїдло на побрежю
мойо око
глєда,
за родимим крайом душа ми плаче.
Чи ме ище памета варош мой?
Чи чує шерцо мойо
котре за ньго дурка?
Любица Гаргай
наверх
Любица Гаргай (17.08.1969, Петровцї, Горватія). Закончила середню торговелну школу, у сёму фахови робить и днесь. До войны жыла у Вуковарі, а пуд час войны была выгнана у Загреб и Осієк. У роцї 2003 вертаться у Вуковар. Од дїтства є членом «Културно-уметнїцкого дружства» у поселеню. Піснї зачала писати ищи у основнуй школї. Свої творы выдавала у тогдашнюм дїточум часописї «Пионирска заградка», пузднїше и у другых часописах. У роцї 2000 представлена у «Антолоґиї поезиї и прози Русинох и Українцох Горватскей», котру ушорила Любица Фалц, ги маймолодша поетеса. У Руському Керестурі на вечері фестиваля «Червена ружа» рока 1985 за пісню «Седми швет» достала награду за майуспішный дебют. Рока 2008 «Союз Русинох и Українцох Республики Горватскей» выдав книжку ї поезії пуд назвов «Руске писнї».
МОЄЙ ПАЙТАШКИ
Чи дакеди подумаш на мнє,
пайташко з мойого дзецинства?
Чи здогадаш ти ше наших
перших любовох,
або бависка?
Спомнєм ше часто наших бешедох
кед зме думали же зме уж вельки,
же шицко знаме,
блїзко осемнац,
ище дакус полнолїтни.
Познєйше живот нас одвед далєко,
задули якишик други витри,
роздули нашо дзецински мриї,
роздули нашо надїї.
Слухам гудацох,
граю шпиванку,
дакеди зме ю шпивали часто.
Граю гудаци
прекрасни писнї,
дзе ши тераз моя пайташко?
Чи стретнємє ше дакеди?
Яке то стретнуце будзе?
Чи витри занавше роздули
тото цо маю мали людзе?
МОЖЕШ БУЦ БОГАТШИ ОД БОГАЧА
Роки преходза швидко.
Животни стил ше меня.
Нєпреривно идзеш напредок,
яґод же нєт стареня.
Кадзи понагляш чловече?
Цо це цага лакомосци?
Роздумуєш о богатству,
а нє о нєвибежней вичносци.
Хто зна цо там будзе?
Приповедки за мали дзеци!
Застань, ослухнї у шерцу
бешеду Божей мудросци.
Кед нашенє нє умре,
нє може дац плоду...
У своєй шлєбоди
поклонь ше Господу Богу.
А вец у вичносци
будзеш богатши од богача,
надїя то нашей шлєбоди,
ґу Исусови цо крача.
РУСКЕЙ ПИСНЇ
Стретла сом це знова, тераз,
прешли длуги, празни роки.
Стретла сом це писньо наша,
чувствуєм твой шлїд глїбоки.
Забула сом на це, правда
нєнароком, а пре бриґи.
Чи пребачим себе дараз?
Чи засуша ше ми слизи?
Писньо наша руска, мила
шпивали це мойо предки,
шпивали це стилїтями,
забували свойо терхи.
Шпивай писню ти, Руснаку,
бо без писнї живот пусти,
зашпивай и ти, Рускиньо,
бо без писнї живот смутни.
Я зоз писню знова жиєм
нашу, руску, нєзабуту,
гоч слизами, гоч з ошмихом
засадзену ту у шерцу.
РУСКИ СУКНЇ
Ише кед сом була мала
нашла сом их у орманє,
зоз поглядом их гласкала,
обєкала их покрадзме.
Руски сукнї гоч гадвабни,
гоч блишово, гоч лядово
з нафталином пахняцени,
облєчиво мацерово.
И кед сом ше уж дзивчела
часто сом их облєкала,
длуги власи мац чесала,
на главу баршонь вязала.
А фитюли у орманє
з пацерками вишивани,
чекали нагоду свою,
ша, оданей младей жени.
Нї нач би то нє здабало
без белинох крохмалєних,
без оплєчка, билей блузни,
без ципелох лаґованих.
У широких руских сукньох
Рускиня вше барз прибрана
чи у церкви, чи на танцу
вшадзи крашнє привитана.
ТРЕБАМ ЦЕ, ОЧЕ НЄБЕСНИ
Кед ши млади думаш же цали швет твой,
же нїхто нє мудри яґод ти,
вше сцеш буц як други,
нє дай Боже чесни и добри
як це родичи учели.
Бо, вони конзервативни
цо вони знаю о живоце?
Ти сцеш буц популарни,
вше у першим планє.
А вец кед це живот ухмалї
там дзе ши найценши
пожадаш нєстац зоз лїца жеми,
або сцекаш до ище векшого пекла
самоти, алкоголу, сексу, дроґи...
И кед уж нїжей спадуц нє можєш,
знай же це хтошка люби,
дума на тебе, дава ци руку,
вола це,
дурка на дзвери твойого шерца,
Вон, хтори обецал же гоч це и власана мац зохаби
Вон нїґда нє.
Припознай му так щиро, през слизи
у глїбини своєй души:
Требам Це Оче нєбесни!
И вон ци отвори дзвери свойого шерца,
поуцера слизи з твойого лїца,
загої животни рани...
Лєм, мушиш го поволац
зоз свою шлєбодну дзеку
хтора це и оддзелєла од нього
и його велькей любови
хтору чува лєм за тебе.
ВИЛЇЯ У ПЕТРОВЦОХ
Дате нам се навеселити?
Питаю ше дзеци под облаком.
Даме, даме – чуц зоз хижи
на Вилїю по пацерох.
Шнїг шкрипи под ногами
розшпиваним шпивачом,
а у пецу огень бовчи
та огрива слухачох.
На столє так як и шор:
бобальки зоз маком, мед, орехи...
А под столом оштра слама,
там ше бавя мали дзеци.
И того року Вертеп ношели
штирме швичкаре,
а пияти зоз бренчком оглашовал
у чиїм су дворе.
Коляди ше шпиваю по валалє цалим,
млади, стари зишли ше до саночного
дзе з паноцом, панїматку
славя Рождество Христово.
Я БУЛ И БУДЗЕМ
Ноги поцерпаю, при каждим крочаю,
кед ше здогаднєм же Ти тадзи крачал.
Шерцо баржей задурка,
на кажду думку хтора гутори
же тот камень Твойо слизи натапали.
Диханє застава, ухо ослухує Твойо слова
хтори и тераз ту дзешка у воздуху.
Очи заверам
и чувствуєм
чувствуєм Це ту блїзко,
такой при себе
и у себе.
О, Исусе,
як ши ми блїзко
на тей жеми єрусaлимскей.
Блїзши ши ми нє бул нїґда у живоце.
Твоя рука ме портимує,
а Твой глас цеши и гутори:
"Нє бой ше!
Ту сом, и вше будзем!
Нош ме у себе и дай другим.
Дай им любов хтору добиваш одомнє.
най шицки знаю же
я бул и будзм..."
Силво Ерделї
Силво Ерделї (08.06.1930 – 1996, Петровці, Горватія). У роднум поселеню прожыв цілый жывот. Окрем основного вошколованя закончив два курсы будовничого направленя. Вєдно из Томиславом Миширом и Силвом Кетелешом выдав Етноґрафську зберьку у Петровцёх. Піснї зачав писати коли му было 18 рокув. У роцї 1977 увідїла світ ёго перва зберька «У лєшику при валалє», піснї котрої стали мостом межи народнов співанков и художнёв літературов. Образ родного села поета вудображеный у многых співанках. Друга ёго зберька «Наспак швета» выйшла постгумно у роцї 2007. На слова двох ёго пісень «У лєшику при валалє» и «Петровски дзвон» написана музыка, котра нараз стала дуже популарнов.
РУСНАКОВА МАЦ
Руснакова мац то мац велїх дзецох
хтори прешлосц чесну и барз славну маю,
любя шицко руске: писню, причту, слово,
почитую свойо, цудзе нє рушаю.
Руснакова мац то мац красних словох
и прекрасних писньох цо нам их шпивала
кед нас колїсала, на сон укладала,
синох кед женєла, дзивки одавала.
Руснакова мац то мац благих очох
у хторих вше видзиш надїю и радосц
кед провадза дзецко як у щесцу рошнє
през дзецинство свойо, пре щешлїву младосц.
Руснакова мац то мац вредних рукох
цо любя ровнїну и єй поля красни
люби дом родзени, сушедох, родзину,
почитує мужа, люби дзеци власни.
Руснакова мац то мац зоз давнїни
мац наших надїйох и мац будучносци;
гоч зме лєм гарсточка, єй треба дзековац
же нас отримала у злоги, радосци.
Руснакова мац – мац подоби красней,
нашо мено давне, а и славне будзе
и хто люби свойо, гоч є дзе у швеце,
тот на мацер свою нїґда нє забудзе.
Любме ми Рускиню, мацер нашу славну,
най ю нашо шерцо почитує, вита,
и мацером шицким пожадайме щиро
най нам жию здрави вельо, вельо лїта.
ЛЄМ ЄДНА МАЦ БУЛА
Прежалошнє нєшка бляде слунко швици
и уцих глас птицох по древох у гаю,
смутна ше колона руша по улїци:
то худобну мацер, мацер велїх дзецох
на остатню драгу уж випровадзаю.
Зоз турнї глас дзвонох жалошнє ше чує,
на єшеньским витре колїшу ше крижи,
долю тей мацери кажди оплакує,
широти крачаю, смутнє нарикаю
по теметов цихи и по гробик швижи.
Худобна мац була у дзецинстве своїм
и за худобного вона ше одала,
з мужом рисарела и наднїчарела,
по цудзих салашох на широких польох
мрази ю мражели, роса умивала.
Дзеци на швет пришли - шесцеро их було,
на худобство мале терха ше звалєла,
за кажди фалаток хлєба счарнєтого,
за кажди танєрчок запраженей юшки
мац днями, ноцами, вше робиц мушела.
Муж єй млади страдал – глїна го забила,
остала самотна з дзецми малючкима.
Єй шерцо и любов ґу дзецочком своїм
дзеку єй давали, надїю змоцнєли
най терхи и биду вше здрава витрима.
И пре велї терхи, роботи, нєволї,
мацер велїх дзецох хорота звалєла.
Помоц єй давали, алє позно було.
Чежка горка доля, мац очи заварла
и занавше свойо дзеци зохабела.
При гробику швижим нєми смуток, цихосц,
лєм широти мали гласно нарикали
и кажди фалаток жовтей родней груди
цо скривала труну и їх мертву мацер
з горкима слизами длуго залївали.
У ЛЄШИКУ ПРИ ВАЛАЛЄ
У лєшику, при валалє,
єст красни тополї
и кед на нїх я попатрим –
шерцо ме заболї.
Бо под тима тополями
дзивче я любовал,
вирносц свою и серденько
я єй подаровал.
Док желєне лїсце було
та зме ше сходзели
и под тима тополями
любов находзели.
Зоз сущаньом дробних лїсцох
любов ше злївала,
бо ми вона першу любов
од серденька дала.
Алє на тих уж топольох
лїсце давно спрело
и мнє дзивче цо сом любел
навше зохабело.
Агнетка Костелник Балатинац
Агнетка Костелник Балатинац (27. 01.1962, Миклошевцї, Горватія). Основну школу закончила у Миклошевцёх и Чаковцёх, ґімназію у Вуковарі, а спеціалноє вошколованя достала у Борові. По фаху технїчар, айбо од малости ї притяговали спорт и култура. Писати зачала ищи у основнуй школї. Дякувучи учителёви Дюрови Лїкарови, котрый загнав дїточі роботы до «Пионирскей заградки», так она стала єднов из тых поеток, котрі зачали свуй літературный путь у сюм выданю. Затым зачинать выдаватися у «Литературнум слові», «Маку», «Новуй думцї», «Венчику» и «Думкох з Дунаю». Ї співанкы надрукованї у зберьках Союза молодых Вуковарської общины. Активно робила у фолклорнуй секції КУД и "Яким Ґовля" из Миклошевцюв. Єден час возглавляла сесю фолклорну секцію. Возглавляла также и літературно-редакторську секцію, котра была при «Союзови Русинох и Українцёх Республики Горватскей». Пуд час Отечественой войны писала у «Новуй думцї» пуд псевдонімом «Дюрдїца». Перед войнов пририхтовала свою перву зберьку до «Руского слова», айбо пуд час войны она пропала. По войнї выдаєся ї зберька поезій «Камень гора». По войнї активно включаєся до літературного жывота Русинув. Є членом редакцій «Новуй думкы», «Думкох з Дунаю» и даякых самостоятелных выдань. Пише репортажі, статї, піснї про дїтей.
НЄ ЗАНЄДЗБАЙ
Нє занєдзбай род свой,
нє занєдзбай походзенє
бо кед раз до краю придзеш,
шерцо пукнє розжалєне.
За тим брегом у ровнїни,
душа руска пребувала,
на тих польох у долїни,
дом свой перши збудовала.
Отадз оцец, отадз мац,
дїдо, баба и родзина,
ту це чека слово руске,
ту це чека дїдовщина.
Врац ше дому, врац до краю,
хлєбик горки ту нє маю
бо на своїм, кажде зна,
саме шерцо род твой да.
ВИПРИПОВЕДАМ ЦИ РАЗ
Виприповедам ци раз,
док слунко з остатню зарю
лїчко ци дорушує,
як Руснаци хлєбик свой зарабяли
и як ше, з родного краю,
на драгу далєку зберали.
Виприповедам ци раз
док гвизди у очох твоїх
заблїскотаю,
яки край твоїх предкох
и прецо це там чувства цагаю.
Виприповедам ци раз,
док мешац ноц претвори до дня,
як жили дїдо и баба,
як родзина на кирбай приходзела
и як ше нина з валалу,
до городу преселєла.
А вец ци виприповедам
и як ше чува тот руски фалаток хлєба,
як люцке почитовац треба
и як нїґад, нїґда нє зрадзиц
тот свой куцик белавого нєба.
СИНА РУСНАКА
Сина Руснака мац ховала,
нїжно го у колїски колїсала
и так му шпивала:
"Гаї – буї сину мой,
рошнї моцни за род свой,
шерцо най ци щире будзе,
най це по тим знаю людзе".
На перша го прививала,
лїчка нїжно циловала
а вше єднак му шпивала:
"Рошнї, рошнї сину мой,
най вик будзе благи твой,
шерцо най ци вельке будзе,
най ту места найду людзе".
Вироснул вон и хлоп постал,
шерцо нєсол, хлєб свой достал,
места ту вше маю людзе,
мацер свою нє забудзе.
РУСНАКОВА ДОЛЯ
На полю,
на панским полю,
Руснак нашол свою долю.
Орал, дерлял,шал и жал,
хлєбик чарни з слизу лїґал
же у люцким доме спал
бо свой власни вон нє мал.
Робел чежко, вредни бул,
а глас єден вше лєм чул:
"За мир свой и поколєня,
ратуй дзеци жедляреня".
Ставал додня, позно лєгал,
до роботи фуртом бегал,
за хижочку пенєж зберал.
Склєпал себе колїбочку
лєм за себе и женочку
а кед дзеци на швет пришли
руки були ище швидши.
Робел шицко цо му дали,
панове го вше волали,
хрибет схилял, зной нє сцерал,
на гольт жеми уж назберал.
Вечар дому кед приходзел
дзеци мали уж поспали,
з твaрду руку лїчка гласкал,
уж вистатосц нє чувствовал.
Мал колїбку и гольт жеми
сина и дзивку до школи дал,
жени машину за шиц купел
а сам и далєй до пана робиц ходзел,
лєм тераз вше вецей
и свою жем допатрал,
плани за власне ґаздиньство ковал.
Пришол час
кед свой ґазда Руснак постал,
руки нє сановал,
хрибет и далєй нє випросцал,
Руснак ґазда а син пан,
за учителя го оцец вишколовал.
Дзивка дохторка постала
а вец ше пошвидко одала,
унучата Руснакови даровала.
Ище робел по цали дзень
лєм жем го уж барз цагала
згорбени по браздох крачал
и унучатом свою судьбу приповедал.
"Тако то було, голубчатка мойо,
кед дїдо виратовал жедляреня
поколєнє свойо,
кед своїм дзецом
власни хлєбик до рукох дал
и з бабу вєдно, хижу збудовал.
Тераз сом уж барз стареньки
уж ме ноги нє слухаю,
уж ме моци видаваю,
алє єдно дам вам знац,
док вельки будзеце
и дїда ше здохаднєце,
поля зачувайце,
дом свой допатрайце,
добри шицким людзом будзце,
свойо мено нє забудзце. "
ВИЛЇЯ
Знали, знали, дзеци мали
же заячки танцовали,
так им баба гуторела
кед Вилїя приходзела.
З вигрисками ше топело,
коло пеца ше шедзело,
оца, мацер ше слухало,
дїда, бабу випатрало.
За ручки ше вше тримали
на Вилїю кед шпивали,
до церкви их мац водзела,
и молитви научела.
У валалє зложно жили
з истей студнї воду пили,
по шпиваню кед ходзели,
вельки мещки наполнєли.
****
Так то було в давни час
"Бог ся раждає" одгуковал глас,
кед до Саночного цали валал ходзел,
кед оцец дзеци по шпиваню водзeл.
КАМЕНЬ ГОРА
Камень гора нас волала
дом нам стари зачувала
чежки живот витримала
на нас єднак вше думала.
Стаємна и длуговична
столїтями обставала
лєси чарни ю скривали
рики бистри ю гойсали.
Карпати ю наволали
ту прадїдох одховали
там нас тераз очекує
гора горда доволує.
Весна Папуґа–Берец
Весна Папуґа–Берец (03.06.1966, Миклошевцї – 14.01.1994, Петровцї, Горватія). Основну школу закончила у Миклошевцёх и Сримськых Чаковцёх, а ґімназію у Руському Керестурі. По окончаню середнёї школы штудовала в універзітї Нового Сада на Філозофькум факултетї на Катедрі русинського языка и літературы. Ї піснї появлявуться у «Литературним слові», «МАК»-у, «Шветлосци» и «Новуй думцї». У роцї 2003 увідїла світ ї перва и єдина зберька пісень «Швет з валькох».
НЄДЗЕЛЯ
нєдзеля дзвонов дзвон
дзвон глас шмерци
шмерц чарна жем
жем плодна ровнїна
ровнїна наша мац
мац народзени живот
живот простор и час
час цали швет
швет швидки гайзибан
гайзибан писк одходу-приходу
приходза людзе
одходза людзе
нєдзеля нєдзелї нєдзелї
ШВЕТ З ВАЛЬКОХ
Дїдови Янкови
швичка док згорює
на гробе дїдовим
помали
квеце задзивам до иловачи
за руки скоравени а нїжни
и колєна косцати цо дзецинства виховали
фиялки за швет з валькох за нас збудовани
и патрим господи конї чарни дильовом дринґаю
а штверци на пойдзе под греду одруцени
и жаль ми
и болї ме тот пламень живота и шмерци
и болї и радує як мацер кажду пород
як чловека криж цо ноши власни
и болї и радує гвиздо моя
нєбо ясне и слунко швицаце
искра у оку жажда за жицом
НЄШКА
ютре цошка зробим
гей ютре мушим цошка зробиц
без одцагованя одкладаня вигварки
ютре знїщим хробака
ютре нє ютре
нєшка
нєшка
позно ютре
безо мнє рано може буц
нєшка забиєм хробака
з бездней студнї розума
вицагнєм го
преджобнєм зґажим зджамим
бо хробак жре пупче мозґу
вон випива з погара щедросци най висхнє
вон народзує дзеци злосци и хова шалєнство
його єдина любов мержня
вон шветлосц города мержи
мержи ластовки
мержи жем прадїда и лєс
рику мержи
и любов
любов
любов мержи и мир
нєшка знїщим мержню
зоз гвоздом ошмиху
КАДЗИ ВЕДЗЕ МОЯ ДРАГА
якиш нєпознати глас з далєка ме вола
а одберац ше мушим помали без болю
и нє боїм ше лєм покус дирґонїм
бо пойдзем же бим ше врацела
цо за драга предо мну
престарта поньва чарна
кельо мости преґажиц мушим
за рику таїнствену и брудну
по город шветлосци бежац
чи твердиню глєдац смутну
на побрежю другим цо найдзем
час ми ше одберац уж дому
а нє знам цо за драга предо мну
Ганча Папандриш-Гаргаї
Ганча Папандриш-Гаргаї (15.12.1943, Петровцї, Горватія), дизайнер текстіла. Перві чотыри класы Основної школы выходила у Петровцёх, кончила школу у Вуковцёх, де указалися ї перві способности до малярства. Школа такого направленя была у Новум Садї из сроком ученя пять рокув. Пуд час тых пяти рокув она сполпрацує у прилозї «Руского слова» (у тот час «Литературне слово»), што изобрала молодых, многі з котрых пузднїше стали познатыма поетами. Появляєся и у «Руских календарох», у «Шветлосци» и у другых горватськых выданях «Шерцо на дланї». Коли вертаться до Вуковара рока 1966 робить як наставителка у Основнуй школї «Владимир Нахор». Так як у сюй школї было доста много русинськых дїтей, она дораховала основати літературну групу, котра пузднїше переросла у Културне Дружство «Осиф Костелник». Рока 1981 у Загребі закончила Вышшу школу и робить як дизайнер по текстілу.
ПОЛНИ МЕШАЧОК
Вноци кед полни мешачок
понад стрехи помали бродзел,
я ше здогадла своєй мацери
як поцихучки заверала дзвери
бо думала же я заспала.
Куфрики ми мойо вноци рихтала
и до рана сциха плакала,
моя добра ма.
Тей ноци през облак,
збачела сом полни мешачок
и як звичайно нє могла сом спац,
у празней хижи длуго сом роздумовала
як то чежко буц мац.
МАЦ
Робела и през ноц до швитаня
нїґда ше нє поносовала
же вистала,
до розтвореней гарсци
вше ми досц дала
моя мац.
ДЗИВИ ГУСКИ
Житко желєне скубали
и на оранїну змарзнуту
до чупора ше зберали
дзиви гуски.
А вец задул витриско,
зашущел шаш и лїсце дикиньово.
Пальки ше ґу води згинали.
Дзиви гуски пирхли
єдна за другу пошоровани
и ґу сиверу
длуго лєтали,
лєтали...
ДУНАЙСКА ЕЛЕҐИЯ
О, яки били прекрасни
дунайски ноци
кед ше у води
гвизди купали.
А я у Твоїх жренкох
чекала нови дзень.
Чи ше здогадаш
як нам ранша роса
змивала боси ноги
и кед ши ми венчик
з дзивей вишнї
на главу кладол?
И тераз при Дунаю
габи ше згинаю,
вечарами пергачи лєтаю,
а я задумуєм
як у краю
у ноцох
кед мнє нєт.
ЖАТВА
Под марадиком у хладку
на стред сцернянки
мацерова хусточка ше билєє,
а слунко пражи
жем чарна тлєє.
Препилка у жице клашатим
млади свойо зволує,
а под орехом старим дїдо Льовчош оловрантує.
Смиядна сом -
аж по концу гонох вода
блїзко поладнє,
претаргнуц роботу ту чкода.
При чарнїцох узретих
ящурка ше огрива,
а зоз церковней турнї
поладнє вибива.
СТРЕТНУЦЕ
Дзе ши стара моя?
- як да зме вчера шедзели на беґелю
и гласно ше шмеяли
випатрало як да сто черкотки черкотали.
Знаш и сама
нє було пенєжу у кишенки,
а заш нам нїч нє доставало.
За шмих шицко зме доставали,
квице, колачи и уходнїцу
за першу лавку на Червеней ружи
- е, стара моя було то давно.
Тераз якиш рапухи
пегави и стрехави
лопоца брек денс.
Слухай стара,
кед ше лєпше запатрим
у їх очох видзим дакедишню младосц!
Любка Сеґеди-Фалц
Любка Сеґеди-Фалц (10.04.1932, Петровцї, Горватія), учителька. Учителску школу закончила у Осієку. Спершу ги учителька, робила у Овчарох, короткый час робила у Миклошевцёх, пак довго жыла и робила у Дреновцёх. Из 18 рокув ищи у Овчарох, зачинать писати поезію. Перва ї зберька пісень «Подоба з далєка» выйшла у роцї 1975, а друга зберька пісень «Класки» была надрукована у роцї 1999. За сю зберьку у роцї 2006 ї наградили преміёв Александера Духновича (тітул лавреата и премію достала у Криниці на ІV. Біенале Русинської/Лемковскої културы). До днесь має выдано коло 250 пісень у вшелиякых часописах, новинках, календарях и антолоґіях. Была єднов из основателюв и первов председов дружства «Руснак». Три рокы была членом Рады Світового Конґреса Русинув, также є членом Світової Академії русинської културы.
ВИЛЇЯ МОЙОГО ДЗЕЦИНСТВА
Уж днями
уж и цали тидзень
писню зоз котру мам ходзиц
по шпиваню
моя ме баба уж научела.
И другу, лєгчейшу
за дальших и сушедох.
За блїзку родзину и
куму чежку, пречежку.
И торбичка ушита була
вирайбана и випейґлана
и шнурка широка
же би ме коло шиї нє жуляла.
Вилїя рано.
Зоз сна
ме старгнул пах капущанїка
и хлєбика котри баба
уж упекла.
З дїдом слами нацагац
з брадла,
а жима сциска руки
змарзли ше.
У хижи ширел ше пах
оквиценого ядловца.
А дзень ше розцагнул
як рок длугоки.
Вечар далєко, дочекац го
нє мож,
нє мож дочекац пацери,
вечеру, рибу пахняцу
и сламу у хижи розтарту.
» Дате се навеселити ? «
чуло ше гласно
у цихей и сятей ноци
Вилїї,
а вец дзецински гласи
и шпиванки
и черканє орехох
у мещкох обешених
на шию.
А вец уж позно вноци
леґиньох моцни гласи
и з каждей улїчки
» З нами Бог «.
А дзеци вистати
полєгали по слами
и нєодлуга заспали.
Мещок полни ореха
и радосци
твардо коло себе сцискали.
ЧЕКАЙ МЕ!
Чекай ме,
як ноц дзень цо чека
и жима яр свою и
древко лїсце.
Чекай ме!
Чекай ме,
як морйо рику свою чека
и мешац слунко и
квиток пчолку.
Чекай ме!
Чекай ме, як цихосц витор чека
и младосц любов и
чловек щесце свойо.
Чекай ме!
Чекай ме, як мац сина чека и
напущена жена мужа
и гладни хлєба фалаток.
Чекай ме!
Чекай ме,
гоч знаш же сон вичносци
ме вжал и
жем и трава любов у
мнє прекрили.
Чекай ме!
ЧИ И ТИ ?
Чи и ти чуєш писню витра
у хмарох?
Чи и ти чуєш цихосц рана у заквитнутих
травох?
И сущанє води у габох
док ше з ричаньом
розбиваю о камени
побрежя?
Чи и ти чуєш блуканє
паху орґони
и габжини и жовтих и билих
кветох по
барох?
Чи и ти чуєш живот
як ше будзи,
живот як ше жиє,
живот як ше траци
кед ше люби?
ОХАБ МЕ!
Охаб ме, модлїм це,
охаб ме саму,
самучку саму,
осамену у
осаменосци и
забуваню.
Охаб ме, модлїм це,
зроб дацо
да це забудзем
да це нє шнїєм
ноци каждей уж роками,
бо ше боїм!
Боїм ше же жице
длугоке жице предо мну,
а ноци каждей сон мой
полни любови
моєй
и
твоєй!
ЛЮБИМ ЦЕ!
Любим це! Шептам трави
и у нєй уж на преквитаню
квитку.
Любим це! Кричим на громади
червеного пипиня у богатим житку.
Любим це! Шептам витру
док нємирни по пажици блука.
Любим це! Кричим тополї,
а вона лїсцом своїм
шущи, лєм шущи и нє слуха.
Любим це! Кричим на мотиля
док лєци од квета
ґу квету,
бо нє можем,
бо нє шмем,
а так бим гласно скричац сцела
» Любим це! «
цалому швету.
ТАК БИМ ЛЮБЕЛА
Так бик любела
да сом це нє стретла.
Нїґда бим нє спознала
кельо слунко ма ясносции
и шветла.
Ти ми вше могол ясносц
слунка скриц.
Модлїм це, придз!
Так бим любела
да сом це нїґда нє
стретла.
Нїґда бим нє змала
як крашнє другей
зоз тобу буц.
Да сом це нє стретла
нїґда бим нє знала
же дахто нєщешлїви,
як то крашнє
чуц.
Так бим любела
да сом це нїґда
нє стретла.
Так бим ше налюбела,
наужила
слунка и його
шветла.
БОЛЯЦЕ ЖАДАНЄ
Мили, поведз ми чи єст
дацо смутнєйше
як осаменосц по ноци
док сама лєжим на посцелї
и думам на нашу любов?
(И мешачок ми ходзи по мурох хижи
и здогадує ме на тебе)
бо ши приходзел ґу мнє
и одходзел яґод же
вецей нїґда нє придзеш
(Лєм жаданє це врацало назад)
бо ши брал мою любов
и свою скривал у шмиху
и цеплих рукох.
(Я ю вше чувстовала у себе)
бо ши нєшка далєко
и жаданьом своїм отримуєш мою
боль, бо чувствуєш же нє можем
буц твойо забуванє.
(Чудуєм ше же ми шерцо
ище нє препукло од жалю за тобу)
МОЙО КОРЕНЇ
Мойо кореї то длугоки
гони житних польох моїх дїдох
у браздох глїбоких,
лєсох и винїцох.
мойо коренї то поля прекрасней
ценкей, до шалєнства пахняцей
желєней конопи.
то черчанє церлїци, клопотанє витернїци.
Мойо коренї то загради и гумна
по котрих попресцерани
били платна на билєню,
то кантичка глїняна
з кислим млєком
и била груднїца
у котрей ше оцекал
сирец.
Мойо коренї то длугоки нїтки
бабовей предзи,
то шмих, радосц на шерцу цо шедзи
од дзециньства,
кед сом з вечара,
а уж спадла роса,
по заквитнутей бетелїни
бегала за гачецом
боса.
Мойо коренї то древена лада
белава з ружами
полна тканого платна
и гадвабних шматох,
паньски хустки
и байки и менти,
хусточка з мишанима
до котрей ше моя баба
вязала
на богато.
То кудзелї котри у
жимских длугоких вечарох
кажда свою писню шпивала, бо
кажда на свой способ
шкрипела и клопотала.
А поверх тей писнї
мацери и баби
свою
милу циху писню
полну радосци, любови
и слизох надкладали.
Мойо коренї то писнї
котри сом шпивац почала
скорей як сама себе
глєба резац,
то приповедки котри мой дїдо приповедал.
То нє були байки, то бул корень
то бул прам -дїдо ми ЯЩИК котрого
пан обешел бо вжац цудзе мено нє сцел.
То гроби моїх дїдох порозшевани
од Карпатох по Дунай,
од жимних Бескидох по цепли гони сримски.
Мойо коренї до жеми глїбоко засадзени,
отадз по поля, лєси и брехи
бескидски.
Канада
Любомир Медєши
Любомир Медєши (12.04.1949, Руськый Керестур, Воєводина, Сербія), етнолоґ, сосполный дїатель. Основну школу выходив у Вербасі (1964-1968). Вышшу освіту дустав на філозофському факултетї універзіты в Белґрадї (1968-1972). Из рока 1973 ги етнолоґ робив у Воєводинському музею у Руському Керестурі. Из рока 1979 вюв активну културну дїятелность межи русинами Воєводины, быв председов Фестиваля «Червена Ружа». Из рока 1987 стає директором новинкы «Руське Слово». Быв председов Дружства за русинськый язык и літературу, председов «Рускей Матки» и єдным из зачинателюв Світового Конґресу Русинув. Є єдним из инїціаторув споєня Русинського дружства Северной Америки и Саскачеванського дружства русинськой културы. Из рока 1992 жиє у Канадї, де продовжає активну дїятельность межи канадянами русинського походженя. Має ряд научных творув, котрі опублікованї на шістёх языках. Быв єдным из консултантув енциклопедії русинської културы и енциклопедії народув, котрі живуть у Канадї. Сотрудничав из рядом информативных медій на русинському языку. Написав дакулько театралных сцен, и приріхтовав дїтськї театралнї выставы. У Канадї выданї его книжкы про русинську културу, историчнї приповїдки дїля дїтей, поезія, и очеркы на выселенськї темы.
ГEЙ, КАНАДO
Жeми мoя,
гeй Канадo,
жeми нoвoгo швeта.
пишна и рoзкoшна,
най би ши ми жила,
длугo, длугo, навики,
пoкля члoвeчoму рoду
чeснoгo живoта.
Рoдичoх ши мoїх прияла,
гeй, Канадo.
мнє, братoм и шeстрoм мoїм,
пeрши свoйo рoзгoлєла.
Tи дoм людзoм з цалoгo швeта,
oгнїскo нoвeй надїї.
Tи чувар пoтїхи нашeй
и мац нoвoзмoгнутeй сили.
Ширим ґу цe руки,
гeй, Канадo:
шeрцo свoйo, любoв,
будучнoсц свoю ци давам.
Сцeм буц чадo твoйo,
Нашeнкo у твoєй плoднoсци.
Сцeм буц витрик, габа, пламeнь,
Шицкo цo у тeбe шe наздавам.
Надрoшнї ми сни,
гeй, Канадo,
сни прeбудзeнoгo дзeцка, члoвeка.
Дай души радoсци,
Oку слизу, гвизду з нєба,
бo ти йoму, нам приoбeцана,
члoвeку всeлeни,
нам, чадoм спoкoю и мира.
НЄБOРАК НА НЄБOСКЛOНЄ
Хтoра драга,
драгoм кадзи?
Хтoра тo вoдзи гeт:
гeт дo швeта,
дo рoзсeлєня,
дo спашeня?
Судьба кадзи унапрямeна,
тoта,
нащeжар oтвoрeна,
рoзтаргана,
на силу,
з нєспeку змeрвeна.
Зґубацeна вoна,
судьба,
дo нєзнанoгo,
буц и нє буц спoрвисцeна.
Нєбoраку шe кадзи рушиц,
пoдзeц шe зoз сoбу,
пoд хтoру хмару,
кeд шe му плюца
лєпшoгo вoздуху,
з часу нєзабутoгo,
щeдрo надихали.
Дзeґoд шe рушиш
твари биднeй висeлєнцoм
прeцинац цe буду
жадла oштри
цo прeд тoбу висeлєнцoх
пoкoлєна уж натити.
И нєпoддаш шe,
чeснeй души,
бистрoгo ци чoла,
кeд цe спражи,
гарлo ци oсуши.
Хтoжe става на пoл драги,
прe вoзвалєнїска?
Кирил Mудри
Кирил Mудри, инженер, драматурґ, сосполный дїятель. Народився у Коцурї. Пoeзію пишe з чaсу нa чaс. Пишe короткі тeaтрaлнї сценки гумористичного хaрaктeра. Даякї ёго пієсы пoстaвленї нa тeaтрaлнуй сцeні. Грати зачaв ги члeн Студeнтськой тeaтрaлной ґрупы у Субoтицї (Воєводина, Сeрбія). Oд рoку 1995 жиє у Кaнaдї. Aктивно участвує у Сaскaчeвaнськум дружстві русинської културы у містї Сaскaтун. Нынї из своёв фаміліёв жиє и рoбить у кaнaдськуй прoвинції Aлбeртa.
РУСНАК У САСКАЧЕВАНЄ
У штред ровнїни, поштред Канади,
Руснак гниздочко свойо снує,
глєда подїї, глєда приклади.
цо го на родни край здогадую.
И ту поля ровни, широки,
и ту жито жовте ше клаши.
и мешац швици, полни, високи,
кед Слунко свойо зарї загаши.
Знова, ту иншак яґод у Краю:
цеплота шерцу якош нєдостава.
Ту птички дриги писнї шпиваю,
аж иншака рошнє и трава.
Погляд до нєба йому упарти,
на лїцу його слиза ше суши,
велї пред тим були утарти:
Ґурац на предок тераз ше муши!
Поларна шветлосц по нєбе ше круци,
и фарбу меня аж на лилово.
Думка на Бачку шерцо зармуци,
алє, ту нове гнїздо Руснаково.
ЛЮБОВ ЩИРА МАЦЕРИНА
Кед живот нови на швет приходзи,
Боляца мука радосц постава;
Любов превелька теди ше родзи
И за нвше вона остава.
Без сна на очох у длугей ноци,
Коло дзецка вона ше треше,
Бемирна любов дава єй моци
Док погар води за чадо нєше.
Кед од радосци дзецко гуркота,
Одвит на любов воно кед дава,
Шерцо мацери моцно лопота,
А з нього любов чече як лава.
Кед перши зубчок вонка ше циска,
И мала ножка крочай кед прави,
Слиза радосци з ока ше шлїска,
А любов цепла швици на твари.
Дзецко прейґ ноци вельке посртало,
Бриґи го власни почалимучиц.
Любови щирей мацери остало,
Як ю подзелї, треба научиц.
