Иван Петровций

«Русская премия» в 2005-ом году присуждена прямо в мешке и валенке на Святого Николая (торжественные подробности >>>) :

Ивану Петровцию
за озорные частушки и лирические русинские песни-спиванки: "Наші співанкы" (1996), "Наші и нинаші співанкы" (1999), "Битангіські співанкы. Русинськый ерос" (2001), "Послїднї співанкы"(2003).

И.Петровций

Иван Юрьевич Петровций родился 22 мая 1945 года в селе Осий Иршавского района Закарпатской области. Закончил школу в Ильнице. Был грузчиком, разнорабочим, шахтером в Краснодоне, шофером, токарем. Служил в советской армии в Дрездене. В 1973 году закончил французкую филологию в Ужгородском университете. Работал учителем в родном селе, а потом - журналистом. Написал и выпустил множество русинских и украинских книг. Переводил Пушкина и Бодлера, Петефи и Франко, Баллу и Гюго. Иван Петровций - лауреат премии имени Дюлы Ийеша Венгерского Союза писателей (1994), болгарской премии за лучшую сатиру "Хитрый Петр" (1997), Международной премии за русинскую литературу имени Александра Духновича (1998). Регулярно выходят в неповторимой русинской наготе и звучат его ни на что не похожие частушки-спиванки.

на главную  

РЕЧЬ ЛАУРЕАТА 2005 -  ВИДЕО

СПIВАНКА ЗА СОЛОНИНУ

Єден мiй цiмбор любить буженину,
А другый-шовдыря вареного с попром...
Лем я май бiлше люблю солонину
С цибульов, авать с чисноком.

Мiй нянько страшно крумплi кiвенує -
Пичинi, смажинi, варинi, вустянi...
Айбо мене нитко тым ни вчалує -
Лем солонина любиться минi!

Моя жона росчехнеся за рыбу:
С рiкы, ци с моря - вто йiв, ги дора!
А я собi урiжу хлiба скыбу,
А т тому - солонинчины дараб!..

Ци м дома, а ци пiду на гостину,
Ни злакомлюся шойтом, токаном -
Йой! як я люблю iсти солонину
С цибульов, авать с чисноком!

Бис хлiба можу цiлый динь пробыти,
Бис солонины ни буду й пiвння!
Тому м ни мiх никого образити
Паскунным словом: 'Лепава свиня!'.

Я люблю свинку, и домашню,й дику,
Хоть най вто буде и конда - кабан! -
Бо лем издалика увижу цику,
Готовый перет нив зняти клебан!

Коли свиню перет Рiздвом зарiжуть,
Там солонины в перст, авать - у шук!
Посолю, на бантину ї завiшу -
Най будиться. В шпор кладеме лем бук.

Якоє щастя зимньої годины
Втяти дараб ис тоншого кiнця:
Жовтинька кожиця на нашiв солонинi,
И руный пласт буженого мнясця.

А солонинчина така,ош онь ся свiтить:
Кить хоч-та смаж, а хоч-та просто iш!
Такої смачноты ниє на свiтi -
Про вто блаженство словом ни вповiш!

Мiй нянько любить крумплi,жонка-рыбу,
Донька - токан с солоткым молоком.
А я ис пiвтицi урiжу скыбу
И - iм с цибульов, авать с чисноком!

Про солонину спiванкы спiваву,
Про солонину я кажу каскы.
На всьому свiтi иншого ни знаву,
Що мало бы такi мняккi смакы!

Так было вчора. Так ся впстало нынi.
Так буде и в усьi далнiшi ннi.
Бо докiть на свини є солонина,
Я нич ни вижу свинського в свинi!

на главную                                                                                                       

НАШІ СПІВАНКЫ. 1996 год

ПРIЗIДЕНТ НА ПIВСТАВКЫ

Тко є файный бадогарь -
Бадогу клепає.
Остолош вчинив будар -
Уттiть ни влiзає.

Сокму маєш - файно робиш,
Нич ни кiвенуєш,
Ходиш собi по бовтах,
Мириндю купуєш.

Айбо є й такi, ги я,
На нич ни валовшнi:
Рукы крiвi, ногы крiвi,
Всьым и всяды довжны...

Хожу голый, хожу босый,
Голонный, нимытый...
Возьму голову у рукы -
Що мiнi робити?!..

Пiшов бым я грабовати -
Заб'ють ня в тимницю.
Пiшов бым я ковдовати -
Копнуть ня в гузицю...

Туй ся я попризирав
Горi-долi нынi,
Выжу: такых, ги я, тьма
В сьiв дурнiв крайинi.

Та ни всьi такi, ги я -
Лiнiвi, завпсталi...
Подекотрi доста файно
Туй ся впаровали.

Голодранцi и засранцi
Вчорашньым моментом,
Иннись усьi - комерсанты,
Авать - прiзiденты.

Комерсантом я ни буду -
Ни знаву личити.
А вкрайинськым прiзiдентом
Чому бы ни быти?!..

Може тото, що я - русин,
Стане на завадi,
И вкрайинськым прiзiдентом
Ни озьмуть ня блядi?!

Тко Кравчук нацiонално?! -
Вiчный команiшта.
Й Кучма ни знать по-вкрайинськы
Ни слова вповiсти.

Рас сякi в них прiзiденты,
Та якi в них - люде?!..
Гий, буде с ня прiзiдент!
А вбы ня бiг - буде!

Гий, бо я ся розгаздуву,
Роспрiзiдентуву:
Всьых багатых - награжу!
Бiдных - поштровфуву!

Гий, бо в мене буде - всьо!
А в тебе - ни буде!
Прiзiдентом на пiвставкы
Убирiть ня, люде!

Сiмволами прiзiденства
Наохтема iзбiрьом
Лошку с вилков оповiтi
Лем гузичным папiрьом!

Дымократ и гуманiшта,
С людьми ся поражу,
Що чинити с калгозами?!..
Най люде путкажуть!

А кой люде ми путкажуть,
Учиню по-свому:
Всьых - на поле, всьых - у гнiй!
Робiть по-старому!

Пак, после икономiчно,
Ги Кравчук, тупый им:
Роспродам усьi заводы -
Най робочый выє.

Бо заводы ни йому,
Ай тым, в кого - грошi...
З усьiма, тко за границив,
Буду я хорошым.

Бо де долары клепавуть!?
Ачий - за кордоном!
А вкрайинськi дуракы
Най iдять купоны...

Й рас украйинце гойчать:
- Закарпаття з нами! -
Та най буде - мы согласны
Кировати вами...

На мой душу, каждый хахол
Чуствовати мусить,
Ош у нього прiзiдентом
С Путкарпатя русин.

Вчиню, вчиню украйинцям
Правову диржаву -
Тот, тко буде мати грошi,
Буде мати й право!

Голых - вдiву, босых - вбуву,
Бiдных - нагодуву,
Щи й освiту ис културов
Вшитку риформуву.

По освiтi: дам два значкы
С бадогы склепати
Такi: 'Сись читати годен!',
Й - 'Сись годен писати!'.

Вбы риформа и в културi
Ни пропала дурно,
Будеме значок вручати:
'Чоловiк културный!'.

Но за втi значкы ся треба
Всьый живiт бороти
Ниграмотно, никултурно -
Так ги было й доты.

Рилiгiйный вопрос пунню
Ут зимлi до неба:
Тко ся молить - най ся молить,
Тко ньит - та й ни треба.

Для вчорашньых команiштiв
Вчиню два сурпризы:
Тко каже, ош вiрує в Бога,
Та най носить ризы!..

Щи: началникы, мiнiштры,
Злодiї законнi
Можуть мати дачi лише
В чорнобыльськiв зонi.

В Ардановi, вать в Осойи
Столицю учиню -
Там май лiпшу в цiлом крайи
Варять палинчину.

А в Кыйовi будуть жити
Умом низдоровы:
Полiтикы, писатилi -
Иншi ковдошове.

Первый рас у всьому свiтi
Жiнськый вопрос рiшу:
Кить у жоны муж мынкавый -
Прiзiдент ї втiшить!..

Сиксуалнi меншины
Волю будуть мати:
Тко тя згрiб, та тот тя в'їб -
Й ни смiєш квичати!

Вбы файно жив й наркоман,
Вбы забыв за горе,
Дам засiяти колопньов
Вшиткый острiв Форос.

Розоружiня.... Пушкы
Людьом подiлити -
Думаву, ош люде знавуть
Що с пушков чинити!..

Айно ... Там щи дiлять флот -
Вто ми труд сiзiфiв:
Знаєш плавати - плавли,
Не знаш - сiдай в шiфу!

Обы йзiсти виликоє,
Треба го здробнити.
Кой дiлилисьме Союз,
Вчивимся дiлити.

Я - вкрайинськый прiзiдент -
Йсю науку знаву,
И Вкрайинську империю
Аццяк подiляву:

Украйину - украйинцям,
Крым лише - крымчанам,
Путкарпатя - русинам,
Галич - галичанам...

Щи указiв та приказiв
Наздаву до бога!
А потому вшiткi спалю -
Туды йим дорога!

Кой всьо пiде по графiку -
Дождi та й зарплаты,
Дам дiтьом трон прiзiдентськый -
Можуть в нього срати...

Кить украйинце ни гонны
Бис сиї забавкы,
Най робить в них прiзiдентом
Клiнтон на пiвставкы.

                                                                                                                     наверх

СПIВАНКА ЗА ЧОРТОВИ ПРОДАНУ ДУШУ

Было ми дись дваццить рокiв,
Кой у первый рас прийшов
Копытатый, хытроокый...
А богдай бы в пиклi быв!

И ни с сього, и ни с того
Уповiв ми копыташ:
-Будеш жити доста довго
Лем кить душу ми продаш.

И почався торговати,
И пущатися у блуд.
Айбо я му яв казати:
-Ни чини задарньый труд.

Ни грiшив, а ни лукавив,
Слiв паскунных ни казав -
Я щи, Богу слава, маву
Душу чисту, ги слыза.

Я й тобi ни яну лати -
Я тя й словом ни узлю.
И ни буду продавати
Вто, що перстами ни ймлю.

Чорт потряс густов борiтков,
В бiк ня рогом поскомтав,
И вповiв: - Вто бывать рiтко
Вбы мiнi ткось утказав...

Шепче: - Ты бысь мусiв знати,
Ош навхтема было так -
Каждый истинный писатиль
Мав зо мнов твердый контракт.

Буть ты д Бога гинiялный,
Та кой Чорт ся за тя взьме:
Кить завадить - вчиниш мало,
Кить поможе - всьо, ги мед!

Будеш славный и багатый...
Иппен, вповiм ти єнно,
Ош ни будеш щастя мати...
- Йди до бога, Сатано!

Чуєш?! Первый рас залав им!
Злакомив ись ня, й тому
Вже продав им, вже продав им
Вто, що й перстами ни йму...-

Лем сисi слова вповiв им,
Рогом руку ми ростяв -
Чорный текст на листi бiлiм
Я челленым путписав.

Що там было в тикстi тому?!
Що я кровлю закрiпив!?
Чорт го знає... Ги солому,
Я рокы свої спалив.

Най ни жив им первым сортом -
Всьо, що м хотiв, написав!
И хоть сам ни быв им чортом -
Чортоватым им бывав.

Знав им: всьо, що хочу - вдасться.
Хоть, прапав бы, Тот казав,
Ош ни буду мати щастя -
Я за щастя й ни гадав...

Тко типир мене засудить -
Най бы чисту душу мав:
Хоть писав им много блуду -
Я лем файный блуд писав!

Взад поникав, и - внiмiв им:
Як писав им - так им жив!..
Лем сисе порозумiв им -
Ткось ня за гыртанку ймив:

В сирцю врвалася аорта -
Горячиться кровлю рот...
Йшов бысь, Чорте ты, до чорта!
Ай - мене ни слухать Чорт.

Лежу я свiжинькым трупом -
Душу Чорт понiс давно! -
Й вижу всьый живiт свiй глупый,
Ги паскунноє кiно...

                                                                                                                        наверх

ГОСПОДИ, ПОМИЛУЙ РУСИНIВ!

Кой лем гiя й мийриг в краю путкарпацькiм,
Кой на ротi - камiнь, а на сирцю - лiд,
Господи, помилуй бисiду руснацьку,
Господи, помилуй всьый руснацькый рiд!

                              Прояви, Всивышньый, всимогущу силу -
Господи, помилуй! Господи, помилуй!

Ни забештелуєш, ни закарандачиш
Тої цяткы луфту, вбысь туй ни вчадiв.
Хоть - нисиринчливый! - нарiд мiй ни плаче,
Господи, помилуй добрых русинiв!

                              Прояви, Всивышньый, всимогущу силу -
Господи, помилуй! Господи, помилуй!

Русин быв, є й буде народом побожным.
Русин быв, є й буде тым, кым овiн є.
У скарбизнiм свiтi у часы трывожнi
Лем Всимилостивый жити нам дає!

                              Прояви, Всивышньый, всимогущу силу -
Господи, помилуй! Господи, помилуй!

на главную                                                                                                        наверх

НАШІ и НИНАШІ СПІВАНКЫ. 1998 год.

СПIВАНКА ЗА CПЛЯЩОГО РУСИНА

Над Говерлов спуженов дикый вітер свище,
Айбо я ни годен му уповісти: "Цыт!" -
Бо строщили груди ми дощков деревища,
Приязали рукы ми на страшні ланцы.

Головов упер им ся у саму Говерлу,
А ногами впер им ся у Боржаву й Уж.
Люди, по мнї ходячи, думавуть: умерлый! -
Ай, в земли закопаный, я ни вмер - живу.

Серед ночи темної, ночи босоркунської,
Кой из неба сыплються, гикой шкрум, звізды,
Улїзавуть читаво из норы дикунської
И всысавуть очи ми чорні два гыды.

Ни ногов кынути йих, ни руков ударити,
Ани на нї гойкнути - затулили рот.
И товды ми хочеся гет Говерлу шмарити,
И ослободитися уд страшных мерзот.

Айбо што учиню я, кить ми наворожено
Лем товды ся пудняти, кой небесный глас
Край русинськый усвітлить, край новонароженый,
Кой слова Духновича дuйдуть до всьых нас.

Деревище вткрыєся, и ланцы розuрвуться,
Сын русинськый, встану я з світлов головов.
Лем гыды довженні два уд очи ни вдорвутся,
Будуть, ся волочачи, лляти чорну кров.

Зо страху притулиться варыш уд селови,
И перемішавуться из ночами дны.
Крuзь кырваві дымища світлі кураговы
Пуднють в серце стріляні наші катуны.

Злобна нечисть з Востока двигне на Рутенію,
Воды в небо хмарами втїкнуть из рікы.
А кой в небі рuзпнеся білоє знаменїє,
Вмерлї з зимлї улїзуть - з трупuв червакы.

Серце моє вмерлоє оживає, клопчучи.
Говгірї ся спудили, што чинили блуд...
И товды гыды ми два приуткрывуть очи -
Впознавуть всї Довбуша... И - настане суд!

СПIВАНКА ЗА ПЯНКУ

Я много палинкы впиваву,
И за вино ни забываву,
Й кой вшыткый світ ми - лїпота,
Товды дuвок и жuн хватаву
За соблазнитилні міста.

А в Кыйові злі началникы -
Народ ученый, айбо дикый! -
Мою вырішувуть судьбу:
Жадавуть відїти безликым
Русина в доброму гробу.

А я всьо пянку продовжаву,
Бо я вто дїло уважаву -
Стойить корчага на столї.
И нигда нич ни совершаву
Вбы было благо на землї.

А дома "рuдні" яничары
Вчинили свuй народ товаром
Й за долары нас продавуть.
А мы, ги бараны з отары,
Здриме - ци істи нам дадуть!

Я узимі пю лем сливову,
А уяри лем чиришньову.
Закуска - житньоє зерно.
Улїтї гльогаву вріхову,
А восени - єдно вино.

Земля русинська пропадає,
Духнович в гробі ся вбертає,
Кой чує што говориме!..
А панськый Кыйов лем чекає,
Кой мы - русины! - умреме.

Ищи м забыв: кой упиваву,
Когось у тостах прославляву,
И воєчу на вшыткый світ.
Бо лем товды ни позираву,
А кить ни здрю, та и ни знаву,
Як украйинце зничтожавуть
Мuй золотый русинськый рuд.

на главную                                                                                                        наверх

СПIВАНКА ЗА БИТАНГIСТВО

Я робив на дві лїтературы:
Вкрайинську, кой быв им молодый,
Й на русинську, кой температура
Старости несла души льоды.

Замолоду м хотїв мудрым быти
Й доста м замудровано писав.
А старым - вбы молодuсть учути! -
Фест им у стихах битанговав!

БИТАНГIСЬКІ СПIВАНКЫ. РУСИНСЬКЫЙ ЕРОС. 2001 год.

КОЛОМЫЙКЫ

Я Мaріку беру йграти
Указну а читаву:
И кить ми Маріка дасть -
Я лише попытаву

Задарь ты на мене гойкаш -
Я, нибого, ни сморкач
Докіть в мене у пачмагах
Щи телемпаться клепач

Сперед хыжі м зняла гаті -
Яв ся на ня вішати:
Тать, пропаснику, пусти ня -
Уйшла м лем попішати.

Гий, дuвкы, Ивану дайте,
Йван такый малинькый,
Што овuн вам нич ни вчинить,
Лем узьме у жминьку.

Гий, Иваня ниваловшный,
Лымпавый Иваня,
Цїлу нuчку гребило тя –
Ни было ти спаня.

– Маріє, Маріє,
Уткuть вітер віє?
– З тої полонины,
Што ми меже нuг є!

Вчора ня могли вженити.
А инниськы ни могли:
Кой им ввідїв голу дuвку –
Ногы ся в ня затрясли.

Гий, гоп! шіді-ріді,
Што вто за робота –
Розобрати, тай лишити
Дuвку пиля плота?!

Гий, гоп, шіді-ріді,
Молодый Мигалю.
Дала м ти ся побавити,
А ты вчинив Галю.

Гий, гоп, шіді-ріді,
Пасе олїнь дикый.
Тко ни єбе чужі жоны,
Тому гріх великый!

Ой, я великый злодїй,
Я великый злодїй:
Як залізу меже ногы,
Зuгнати ня годї!

Пuшла зо мнов фрайирочка
На оборuг спати –
Моя пуца сакраменська
Ни хотїла встати.

Я принuс Маріцї ннись
Повні жминї сушениць.
А она за сушеніцї
Вказала ми дві гузіцї.

На свальбі удданичкы
Указувуть гузичкы.
Айбо ни на всяку
Мавуть хлопы дяку.

Ой зеленый гаю, гаю,
Што чинити маю?
Через тоты чужі пизды
Ни прuйду до раю.

Та складїмся, цїмборику,
Хоть на месель проса –
Купім дuвцї чоботята,
Бо ни дасть нам боса.

Реклик у ня америцькый,
А боканчї руські.
Щи й фрайирочка словацька
Любить по французькы.

Журився я молодинькый,
Та нич ни поможе –
Моя мила всьым давала,
А менї ни хоче.

Ниє села без болота,
А груші без дичкы.
Ниє хлопця без пуцлика,
А дївкы без пичкы.

Я купив нові пачмагы -
Ни защінкаться перед:
Вать півпуцы удрубаву,
Вать пачмагы вержу гет!

Баба сукман заголила:
На гузици - цетлик,
Пича білі зубы має,
В зубах - цїгаретлик.

Замерз дїдо на печи,
Пиля бабы лежачи.
Як увід їв молоду -
Розогрівся на ходу.

ЕПІТАФІЯ САМОМУ СОБІ

После безвременной кончины
Туй спить Петровцїй Йван,
Што - кить ни было солонины -
Ів кийзликы й токан.

На осійськім тинитові
Сїв гузицив на свій гроб:
Нашто м жив на сьому світї,
Хлібоїд и пиздойоб?!

на главную                                                                                                        наверх

НАРОДНІ ХУЙОМЫЙКЫ

СПIВАНКЫ ЗА ЙОБАНЫХ РОДАКUВ

СПIВАНКА ЗА НЬОГО

Як просив овuн,
Як упрaшовав…
Обым я д ньому
Уйшла з хыжі вон.

Файно было ми,
Кой давала м му…
Цюльовати ня
В личко білоє.

Ипно было ми,
Кой лїгала я…
Й, лежа в постели,
Споминала м го.

Любовався ввuн
Мойыв чорниньков…
Онь до пояса
Плетенов косов.

И ни раз, ни два
Ввuн натяговав…
На сиридньый перст
Пирстінь золотый.

Часто ззаду ми
Мuг засунути…
Дербанковй цвіт
У волосїчко.

А типир ни вто –
Ни стойить його…
Пиля вызора
Довга палиця.

А мене кортить
Хоть бы раз ищи…
На дворї у нас
Його ввідїти.

СПІВАНКА ЗА РУСИНСЬКІ СПІВАНКЫ

Дны идуть. Рокы минавуть.
Стародавні спuванкы
Серце з пропасти уймавуть
И возносять на вершкы
Гuр, де жура материнська
И лиґінїня вuтця
Мавуть силу верховинську
И нивитко йим кuнця.

на главную                                                                                                        наверх

ПОСЛЇДНЇ СПIВАНКЫ. 2003 год.

РУСИНСЬКА ПОЕЗИЯ

СПIВАНКА ЗА МОЮ ВIТЦЮЗНИНУ

Кой у бідняцькuв хыжци світло гасне,
Я за голодных дїточок молюсь,
Бо знаву, ош яка иннись нищасна
Вuтцюзнина ми - Пuдкарпацька Русь.
Кой лем прийшляк зрить сонце в нибі рuднuм,
Я до зимлї сятої притулюсь,
И думаву: чому така днись бідна
Вuтцюзнина ми - Пuдкарпацька Русь.

Кой з уст дїточых вчуву рuдне слово,
Я сам из ним, ги сонце, засвічусь:
Изверже з головы вінок терновый
Вuтцюзнина ми - Пuдкарпацька Русь.
У пралїсах спочили душі предкuв.
Колись и я з йих душами зuллюсь.
Й щи тонше вчуву, ош яка безмертна
Вuтцюзнина ми - Пuдкарпацька Русь.

СПIВАНКА ЗА МОВУ

У Давнuм Римі не лем свинї
А й кури зналися в латынї.
А нынї в біднuв Украйинї
Ани курчата, ани свинї
Ни розумівуть ани слова
Из того, што ся кличе "мова".
Тому туй из совецькых пор
Хоснуєся лем – розговор:
Ани старі, ани фаттьовы
Ни розумівуть што вто – "мова".
Хоть популарным є в народї

Украйинськоє слово: злодій.
Та перейдуть на розговор,
И кажуть всї, ош Кучма – вор,
Й такі Кравчук и Лазаренко…
А чесным є єден Шевченко,
Лем не поет, ай – футболїст.
Айбо й тот "мовы" ни хоснує,
Ай лем по руськы бисїдує.
И в слові має руськый зміст:
Забыли не лем кури й свинї,
Ош вни живуть на Украйинї.

СПIВАНКА ЗА ВЫХОДЯЩОГО ИЗ РУСИНUВ

               Выхожу один я на дорогу…
(М.Ю. Лермонтов)

Выходжу єден я из русинuв
Й нараз ся записуву в жиды –
Доста было быти письсьым сыном,
Доста м в русинах терпів біды.

Пейсликы боркаті утпущаву,
Убрізаву пуцу, в бужню йду,
Дїточок у хайдер заганяву,
Споживаву кошерну іду…

Вбы жону на рифку поміняти,
Прошу: – Рабин най благословить! –
Айбо чуву рабина казати:
– Што вто туцкы русином вонить?!..

Гий, вы мої пейсликы боркаті,
Пуцо моя вбрізана домак,
Нич ни знаву, што жидам казати –
Ци й поправдї рабин ни дурак?!.. –

Вижу: жидом русину ни быти –
Русин ни ганглярь и ни махлuв…
Айбо вбы ся чоловіком чути,
Вд кому выходити з русинuв?!..

Выходжу єден я из русинuв
Й пишуся каммай у мацкалї.
Сижу собі, троцкаву насїня –
Лем на языцї в ня молозї.

Добре вже гуду на балалайцї,
Щи й танцюву руськым казачком,
Думку кажду умачаву в лайцї,
Кить ся поклоню, та – матюком.

Погары хоснуву лем граньоні,
Палинку варю из бурака,
На закуску – огuркы сольоні,
А "Калїнку" знаву вд дїтвака…

Я ни мушу быти дуже вченым
Вбым дись револуцію вчинив.
Пuбю низависимыхх чеченuв,
Так ги колись чехuв им побив…

Де ни стану – вясды мене слїдно.
Уд дїтинства палинку пючи,
Я по пянцї дuйду до Берлїна,
Тверезый – ся впстану на печи…

Лем – и мацкальом, видав, ни буду,
Бо ни упю тuлко, ги мацкаль,
Ни пuбю я тuлко много люду,
Ни затопчу в кал свою мораль…

Выходжу єден я из русинuв
Й пишуся в украйинцї–хохлы:
Шаровары найду дись челлені,
Для чумацтва вкраду дись волы…

Голову побрытваву, й лем звирьхы
Лишу оселедець–гириньок.
Кить захочу істи, та – потихы
Запру ся у хыжи на замок.

В пазусї носити буду сало,
А варити попригашный борщ,
Істи так, обы ся нич ни впстало –
Ни проси, ни звідай, ни бормоч…

Буде в ня жона – товстенна рохля,
З нив начиню много дїточок…
Заживу так, вбы в сусїды здохли
И тиля, й корова в куртый срок!..

По историї такоє втешу! –
Нафалшивлю документuв стос,
И, ни челленївучи, забрешу,
Ош украйинцьом быв Йсус Христос!..

Хоть всї знавуть: вкрайинце вто – Кучма,
Злодїй Лазаренко и Кравчук!..
Й ты, русине, дуростив ни мучся –
Най тым украйинцьом буде дюк!

Бо кить я ся русином уродив,
Та вже тко ня перечинить?!.. Як?!..
Посеред якого огорода
Бураком ся вродить пастернак?!..

Я – русин быв, єсьм и буду,
И за вто мене честувуть люде!

СПIВАНКЫ ЦЇМБОРАМ ДЇТИНСТВА,
КОТРЫ СИСЇ СПIВАНКЫ ВЖЕ НИГДА НИ УЧУВУТЬ

ИВАН ПЕТРОВЦІЙ – Я

Што ми чинити у земли,
Кить в гробі ня поклали в зимлю?!..
Майперво – малинько подримлю
Там, де ми прадїды лягли.

А кой учуву, ош души
Уже ни мішать моє тїло,
Дїдuв зазвідаву всивілых:
Як лежите туй – розкажіть!..

И туй они ми повідять,
Ош грuб – єдно такоє місто,
Де тїлови ни треба істи,
Бо тїло червакы йзїдять.

Товды душа – кить она є! –
Зачинать истинно робити
На нарuд, без якого жити
Уже йuв можности ниє.

Живі ни знавуть што вто – рай!
Рай – вто кой свою чилядь любиш,
Рай – вто кой тя честувуть люде,
Добро чинити людьом – рай!

Подеко думать ош слаба
Умерлых прадїдuв робота.
Лем каждоденно – явно й потай! –
Душа ся трудить, ги раба.

Тяміть: и в мuй посмертный час
Я свої кріпости ни гублю.
Я вмер давно. Та я вас люблю –
Душа ми трудиться для вас!

ПАРАДОКСЫ ПЕТРОВЦІЯ

Василь КУЗАН

Майже у кожному своєму публічному виступі Іван Петровцій не проминає нагоди відмітити, що сучасний письменник мусить бути високоосвіченим, має знати світову літературу, з якою найкраще знайомитися в оригіналі, тобто, знаючи мови. З цим ніхто не наважується сперечатися, хоча і на курси іноземної поспішають записуватися далеко не всі. Та і для чого? Адже навіть творів класиків на мові оригіналу у нас не знайдеш. А Петровцій знаходить. І не тільки знаходить. Саме завдяки йому ми маємо можливість знайомитися з перлинами світової класичної та сучасної поезії на рідній українській мові. Його перекладами Бодлера, інших французьких та багатьох мадярських поетів захоплюються чи не всі шанувальники красного письменства. Мистецтво перекладача Іван Юрійович опанував давно. І, на щастя, не тільки цим мистецтвом.

Треба відмітити, що з іменем Івана Петровція дивним чином пов’язані не тільки певні літературні досягнення, але і довколалітературні та політичні скандали. Перше десятиліття нашої державної незалежності стало десятиліттям розвалу національного книговидання та книгорозповсюдження, періодом регіоналізації та застою в літературному процесі. В значній мірі, думаю, з розпачу вже відомий український письменник подався в політику. Великому і щирому патріоту рідного краю близьким по духу здалося Товариство подкарпатських русинов, керівництво якого ставило перед собою сепаратичні цілі. Але поета-романтика приваблювала не так політика, як бажання відродити русинську мову. Крах політичного русинства не позбавив письменника бажання творити на милому серцю діалекті. Результатом стало видання п”яти книг, остання з яких щойно побачила світ в Ужгороді в друкарні ПП “Повч Р.М.”. Вона так і називається – “Послїднї спїванкы”. Та про це – потім.

Саме з початком 90-х років пов”язані перші скандали з Петровцієм. Як не дивно, стосувалися вони не так політичних уподобань автора багатьох відомих пісень, які виконував і виконує Іван Попович та інші відомі артисти, не так його русинських публікацій, якими він починав бавитися, як речей досить таки банальних. По-перше: він посмів критикувати Івана Чендея не як реабілітованого письменника, а як людину, з якою мав особистий конфлікт на ґрунті літературної діяльності та побуту. По-друге: у своїх творах він вживав медичний термін “гузиця”, який тоді вважався нецензурним словом. Все це було страшним табу для нашої закомплексованої пострадянської моралі. Та як би там не було, а “Діалектарій, або ж Мила книжочка русинської бисїды у віршах”, що вийшла друком 1993 року стала надзвичайно популярною. Чи не перші пародії на Закарпатті з’явилися саме на тексти із цієї книги. Пригадайте хоча б надзвичайно популярне у ті часи: „Забув Иван у своїв книзі слово ногавиці...” Хвиля шаленої критики обрушилася на автора саме за цю книгу. Крім вищезгаданого слова у збірці критикували все. Авторові приписували бажання познущатися над рідною мовою, спотворити правопис, ввести нові букви, порушити цнотливість закарпатських вух і очей… А після виходу наступних русинських книг автора деякі спонсори публічно відмежовувалися від нього і засуджували його за критику влади і дійсності, у якій не тільки автор, але і вони живуть і понині. Винятком не став і написаний у співавторстві з дружиною україномовний роман-детектив.

Саме в ті часи Іван Юрійович Петровцій зрозумів, що із скандалів довкола себе можна мати великий хосен. Саме тоді він перетворився із відомого письменника у людину публічну, у людину, яка не тільки моделює ситуацію, не тільки провокує її, але і керує нею. Цей сивий коренастий чоловік першим з українських літераторів використав елементи шоу-бізнесу для досягнення мети в своїй письменницькій діяльності. І, треба сказати, успішно. Поет і перекладач Іван Петровцій не тільки видає книгу за книгою, але і заробляє на прожиття продаючи їх. А про це сьогодні мріє кожен безгонорарний письменник.

Найбільшим детонатором спокою читачів канонічної літератури стала книга “Бітангївські співанкы”, у якій автор повернувся обличчям до еротики. Він насмілився опублікувати не тільки власні твори, але і зібрані у всіх районах області зразки народної творчості, того фольклору, у якому все називається своїми іменами. Це був шок. Лжемораль виявилася поґвалтованою остаточно і безповоротно. А ґвалтівник отримав чергову порцію засуджень та прокльонів, а разом із ними і міжнародну премію ім. Духновича. Хоча я не переконаний, що премію присудили саме за це видання. До речі, сприйняття сороміцької книги автор хотів пом’якшити. Тому він включив до неї і переклади творів відповідної тематики із класиків, переважно російських. Це, звичайно, не допомогло, і за книгою закріпилася репутація порнографічної. Навіть за народні твори звинуватили не народ, бо як можна звинуватити самих себе, а письменника. А всі ці пісні як співали, так і співають у хмільних компаніях та на весіллях після півночі. І книгу, до речі, знайти неможливо – розкупили все.

Середина цієї осені принесла нам ще один подарунок від Івана. На цей раз – потрійний. Відразу три свої іпостасі презентував наш земляк відвідувачам ужгородської книгарні “Кобзар”. Цим самим він прагне відродити вже забуту традицію презентацій у цьому популярному магазині. Колись такі акції тут проходили регулярно і ми мали можливість придбати книгу з автографом автора. Чи можна в даному випадку сказати, що давні можливості повертаються до нас? Не знаю. Але автограф отримати читачі знову можуть. Вірніше, вже змогли.

Найперше після презентації я хотів би сказати, що такого, як Іван Петровцій не робив ще ніхто. І не тільки в Україні. Видати одразу три книги, три солідні томи у той час, коли навіть одну маленьку збірочку випустити важко – це вже щось. А якщо сказати, що всі вони варті уваги, то це вже занадто. Але факт є фактом і в цьому випадку можна тільки радіти з того, що маємо те, що маємо.

Отож, перша книга – антологія французької класичної та сучасної поезії ”Вечорова гармонія”. Видання шикарне з усіх точок зору. Художнє оформлення і поліграфічна якість приваблюють, а витончений смак перекладача дарує нам щастя познайомитися з кращими надбаннями близької нам по духу літератури. На відміну від двох інших, ця книга вийшла в державному видавництві „Карпати”.

Назва другого тому “Чоловік з птахою на плечі” асоціюється з назвою книги Івана Малковича “З янголом на плечі”. Та це тільки назва, за якою стоїть повне зібрання творів автора на українській мові. Про зібране тут говорилося і писалося багато. Адже майже всі вірші вже добре відомі шанувальникам із попередніх збірок. А найкраще увійшло до вибраного “Ріка року”. Та так чи інакше, знову і знову перечитуючи улюблені поезії гордишся і радієш великому таланту свого земляка, який, ніби граючись, веде тебе чарівними лабіринтами неповторної мелодики рідної мови:
Зорі мерхнуть.Роси терпнуть. І туманами протерта
Білина така нестерпна в небі трепетно горить.
І дивуємось: теперка, у останній ранок серпня,
Сонце біле, мов люстерко, випливає з-за гори.
Це та гра, яка існуєне просто заради гри. Це граційна форма наповнена змістом. І ще одне. Використовуючи в художньому оформленні, зробленому Н. Наумченко, роботи всесвітньо відомих художників Федора Манайла, Бюрк-Жонса, Сальвадора Далі та Тіводара Чонтварі Костри поет хотів підкреслити гармонійну єдність української поезії з європейською та світовою літературою.

Але найбільш детально я хотів би зупинитися на третій книзі, що, як і попередня, побачила світ у друкарні ПП „Повч Р.М.”, що в Ужгороді. „Послїднї співанкы” написані по-русинськи і є найбільш яскравим проявом таланту автора, його глибинних знань народних традицій, світової класики та механізмів досягнення успіху. Тут усе враховано, усе передбачено і все пережито. Сива мудрість переплітається з юнацьким прагненням здивувати, майстерність з пошуком нових засобів, володіння формою з небанальністю сказаного. Цією книгою автор намагається ніби поставити логічну крапку не тільки в своїй творчості, але і в житті. Так, принаймні, здається. (Чи це знову прийом, запозичений із шоу-бізнесу?)

Можливо, саме через це так багато творів присвячено темі життя і смерті, темі вічного і скороминущого.

Лем смирть безсмертну має тайну,
Хоть тот, тко завтра ся уродить,
За нас ни вповість ни слівця,
Бо як житя, так смирть ни годен
Порозуміти до кінця.

А ось закінчення „Сонету за старість”:

Ниє здоровля, и краса пропала,
Лем спомини за бурю юних сил...
В нидійдавому слові „старожил”
Нових жил вать ниє, вать дуже мало.
Вмирати треба молодим, бо инак – кара
Паде на душу ти й тїло: старість...

Мало в українській поезії таких простих і щирих слів. Мало таких творів як ті, що завершують цю книгу, творів, що присвячені землякам поета, яких вже давно нема серед живих. Тих людей вже мало хто й пам”ятає навіть у селі. Але, згадуючи їх, пишучи про них, відтворюючи часи власного дитинства, проведеного разом з ними, авторові вдається створити світ, близький кожному з нас. Адже кожен пережив щось подібне: втрату друзів, рідних, близьких... І не має значення, що ні я, ні ви не знали ні Анну Багийову, ні Мішу Березная, ні Ивана Красулиного, ні жодного, кому присвячено твори - всі однаково переживають драму життя і смерті, драму безсилості перед неминучим, драму вразливості тонких матерій нашого єства. І, хоча автор і не вірить, що хтось подякує йому за цю книгу, я хочу зробити саме це: низько вклонитися Іванові Юрійовичу за справжню поезію, за твори, що стануть класикою русинської літератури. І це не високі слова. Просто у цих творах поет є самим собою. Він не грає, не заграє, не прагне здивувати, засудити чи дати оцінку. Він просто розмірковує про наболіле, розмірковує спокійно, виважено, мудро, образно, красиво...

Схилився місяць хмарі на плече
И слухає шовковий плюскіт часу
В Осойи час так настара тече,
Ги музика епохи Ренесансу.

Але... Таку цілісність натури Іван Петровій демонструє тільки торкаючись вищевказаної теми. У всіх інших він, залишаючись собою, демонструє настільки кардинально протилежні думки, що мало хто зможе відрізнити в них щирого поета від професійного шоу бізнесмена. Я хочу продемонструвати тільки два приклади. З одного боку бітангівське богохульство, з іншого – глибока віра в Бога. З одного боку безмежний патріотизм, з іншого – шовіністичні заклики та політичні лозунги. Порівнюйте самі:

Тяжко янгел череватий
Літать в небесї.
Як у нибі ся накрекче,
Зайде в виндиглів:
Янгел палинку ни хлепче
Лем вина гордів.
(„Співанка за дїла янгельскі”)

Кой зимний вітер снігом фукань,
Тріщить мороз по всьих світах,
Бог любить гріти ззяблі руки
В половенївучих свічках.
(„Бог любить”)

Про патріотизм Петровція більшість читачів не хочуть не тільки говорити, але і чути. Особливо ті, що проживають в Іршавському районі. Особливо їх дратує „Співанка за ковдошку з Иршавського района”. Занадто натуралістична картина сприймається як образа. Але, хіба таке життя не є образою гідності кожної людини? Хіба все, про що говорить поет не є правдою? Хіба мало людей живуть на наших, санкціонованих смітниках? Бажання не помічати життя довкола себе і стає причиною такого несприйняття художніх творів.

Спить на смітнику душа невинна,
А над нив файніє транспарант:
„Наша низалежна Украйина!
Й Кучма – конституції гарант!”

Це не просто патріотичний вірш, це вірш – заклик. Заклик не миритися з тим, що є, а щось робити, щось міняти, якось впливати на ситуацію. Хоча жодних рецептів автор не дає. Але, чи повинен він щось пропонувати? Нехай це питання залишиться без відповіді.

Особливістю теперішнього творчого почерку поета Івана Петровція є і те, що фатальність моменту, наближення смерті ліричного героя, стіна чи прірва безвиході змушує автора використовувати методи, близькі до мазохізму. Найбільш яскраво це ілюструє „Співанка самопобийна”:

Паскудьте ймння моє, брешіть,
Лемзуйте більше:
Я – што за мене не кажіть!-
Намного гірше.

Але навіть у такому самопобийному творі Іван Юрійович висловлює своє життєве кредо:

Бо тко би ня не обвиняв,
Ош я – падлюка,
Казавим за свиню – свиня!
За суку – сука!

На відміну від багатьох наших письменників, які часто-густо лукавили як перед читачами, так і перед самими собою, він завжди писав і говорив те, що думав. „Ай, я писав такі стихи, які м лем хотїв!” Хто із нас може повторити ці слова?

Багато що в книгах автора, особливо в тих, що написані по русинськи, можна сприймати чи заперечувати. Я особисто категорично не сприймаю звинувачень на адресу українського народу в тому, що цей народ не дає можливості нормально розвиватися русинській мові (діалекту). Всі мої друзі-письменники з Харкова, Львова, Чернівців, Києва, Івано-Франківська, Криму із великим захопленням слухають і читають, наприклад, „Діалектарій”. Кожна нормально розвинена людина розуміє і сприймає ту істину, що мова тим багатша, чим більше діалектів вона має. Адже одним із джерел, енергією яких мова живиться, саме і є діалекти. А мова наших предків не розвивалася тільки тому, що не мала змоги розвиватися і нормально функціонувати материнська українська мова. Не має змоги вона розвиватися і тепер. Сам же автор про це і пише у „Співанці за мову”:

У Давнім Римі не лем свинї
А й кури зналися в латинї.
А нинї в біднів Украйинї
Ани курчата, ани свинї
Ни розумівуть ани слова
Из того, што ся кличе „мова”.
...Забули не лем кури й свинї,
Ош вни живуть на Украйинї.

Така категоричність висловлювань додає експресії, збурює свідомість, змушує думати, переживати, проникатися сутністю того, про що говорить автор. Крім віри та атеїзму, крім патріотизму та шовінізму, крім гармонії та протиріч у книзі є ще багато мудрості, багато лірики, багато декадансу... А ще збірка рясніє різними поетичними формами. Тут є і сонет, і верлібр, і японське хоку, і класичний римований вірш, і твір, одягнутий у традиційно іспанські, латиноамериканські чи мадярські шати... Поет легко, невимушено жонглює думками, словами, фразами і знову, і знову, ніби артист цирку, не змучується дивувати нас своєю майстерністю, своїм вмінням бути різним, бути цікавим, бути неординарним, бути парадоксальним, бути яскравим і, разом з тим, залишатися самим собою: ліриком, романтиком, бітангом.

Коса!
Никошеної втави напудилася !?..
Краса!
Ни спасла світ – сама попаскудилася ?!?..
„Співанка звідална”

Я певен, що ця книга заслуговує окремої розмови. Я знаю, що ще багато наших земляків будуть не тільки читати цю справжню русинську поезію, але і вчити її на пам”ять. Що не кажіть, а ці слова варті того:

Динь ся поклонив корові,
И в хліві, ги свічка, згас.
Слово терлося у слово,
И у час вдарявся час.
„Співанка спідспідня”

А твори Івана Петровція вдарялися і вдаряються в серця і душі небайдужих читачів. І будять у тих душах те, що ми часто воліємо приспати, бажаючи виглядати кращими, ніж є насправді.

ЙСЕ - ЕСЕ. 2007 год.

ДУША МОЯ – РУСИНСЬКА (Енді Вархол)

- стокольорово звучить оця неубієнна сентенція, проспівано-проказана безцвітним голосом Андрія Вархоли у його п’яти короткометражних фільмах і в безлічі аудіозаписів уже навіть тоді, коли він став великим і безсмертним Енді Вархолом.
Але, перш ніж стати Енді Вархолом, йому потрібно було народитися, що він успішно зробив 6 серпня 1928 року, прилинувши з космічних далечин у сім’ю русинів із села Микова Свидницького окресу Словаччини, які на той час жили й працювали в місті Піттсбурзі штату Пенсільванія Америки.
З 1945 по 1949 роки навчався на художньому факультеті Технологічного інституту Карнегі, потім переїхав до Нью-Йорку, де спочатку працював художником-ілюстратором в різних журналах, в тому числі й у «Вог» та «Харперс Базаар», оформляв вітрини, виготовляв листівки й плакати.
Починаючи з 1954 року і до 80-их років у творчості Вархола з’являється мотив взуття. Великим успіхом користувалася реклама, яку він зробив 1956 року для знаменитого модельєра взуття І. Міллера.
Навіть рисуючи портрети друзів і знаменитостей (до приміру, цикл «Золотий черевичок»), художник використовуватиме образ взуття. Ідентифікація персонажів стає можливою лише завдяки розміщеним поруч легендам. Серія «В пошуках утраченого черевичка» (1955) складається з сімнадцяти таблиць, які містять зображення черевика й коментар. Прикрашені золотою фольгою, в профіль і попереду розписані дрібними крапелинками – ось «черевички Енді Вархола».
На початку 60-х він переходить до живопису, але не розлучається з естетикою реклами. Пляшки кока-коли, банки супу «Кемпбелл» – продукти масової, популярної культури. Невдовзі художник додасть до них долари, фрагменти коміксів, репродукції портретів кінозірок.
Починаючи з 1962 року, Вархол використовує трафаретний і фотомеханічний друк. Різкими, отруйними кольорами, повторенням зображення одного й того ж предмета, дії, ситуації Вархол розкриває основні стереотипи американського способу життя.
Саме Енді Вархол писав: «Поп-художники створювали картини, які кожен прохожий з Бродвею міг пізнати в долю секунди: ...всі ці чудові, сучасні речі, які за будь-яку ціну намагалися не помічати абстрактні експресіоністи...».
Ще в іншому місці було сказано: «Поп-арт – це популярне, ефемерне, споживацьке, дешеве, вироблюване серійно, молоде, духовне, сексуальне, чаруюче і прибуткове мистецтво».
Уже 1952 року роботи Енді Вархола були представлені на виставці в Нью-Йорку, а 1956 року він одержав почесний приз «Клубу художніх редакторів». На цей час художник заробляв побіля ста тисяч доларів на рік, однак, не переставав мріяти про високе мистецтво.
1960 року створює культову роботу «Кока-кола».
1960–62 років з’являється ряд картин із зображенням «Консервних банок з супом Кемпбелл».
Спочатку «портрети» банок супу виконувалися в техніці живопису: «Банка з супом Кемпбелл (рисово-томатний)», 1961, а з 1962-го – в техніці шовкографії («Тридцять дві банки супу Кемпбелл», «Сто банок супу Кемпбелл», «Двісті банок супу Кемпбелл» – всі 1962 року).
Очищене, розглажене, вилизане зображення, акуратно вирізане і закріплене, повторене з нюансами – ось стихія Вархола. На протязі багатьох літ змінювалися лише сюжети і кольорові фільтри, сам принцип зберігався. Довжина й монотонність його творів нагадували полиці супермаркетів. Нескінченні ряди мийного порошку «Брілло», пляшок кока-коли, супу Кемпбелл змінювалися тиражованими портретами Мерілін Монро, Елізабет Тейлор, Елвіса Преслі: «Я пишу картини саме так, а не інакше тому, що хочу бути машиною, і я відчуваю, що те, що я роблю, уподібнюючись до машини, – це те, що я хочу робити», – слова митця втілилися в ідею фабрики, де на основі тиражної техніки шовкографії було створено «виробництво» сучасного мистецтва.
1963 року Вархол переніс майстерню в центр Манхеттена, де вона була пофарбована металевою фарбою. Студію називали «Фабрикою». Там панувала атмосфера вседозволеності, надмірностей і творчого палання – саме вона й перевернула традиційну уяву про майстерню художника як про самітницьке місце.
Новаторство Вархола полягало в тому, що він створив «бізнес-арт», де собі виділив роль не робочого, а – підприємця, взявши на себе керівництво виконавцями. «Фабрика» була облаштована як комерційне підприємство, вона виробляла 80 шовкографій за день, а в рік – понад тисячу робіт. На ній трудилася ціла команда робочих, тут відкидалися й ставилися вверх тормашками закони класичного мистецтва, зокрема було налагоджено роботу по масовому виробництву портретів знаменитостей. Знаменитість, яку Вархол портретував, приходила до нього в майстерню, де фотоапаратом «Полароїд» художник робив серію миттєвих знімків, відбирав краще фото, збільшував його і методом шовкографії зображення переносив на полотно. Вархол або зафарбовував поверхню полотна до репродукування, або ж рисував масляними фарбами по вже репродукованому зображенню. Часто Вархол створював декілька варіантів однієї картини.
Митець вважав, що на портреті всі мають здаватися «суперзірками»: картина «До і після» (серія «Рекламні оголошення», 1960) дає стандартну рекламну обіцянку нового обличчя «від Вархола», покращеної версії тебе самого, подібно до всіх споживацьких товарів.
Вархол, який твердо вірив своїй «пластичній хірургії», «притамованому світлові й обманним дзеркалам», – усім своїм моделям, в буквальному розумінні слова, дарував красу: згладжував зморшки й інші дефекти шкіри, зрізав подвійні підборіддя, очі робив яскравішими, губи – чутливішими, тим самим створюючи ефект зірковості своїх моделей.
Бурхливе життя Вархола проходило в атмосфері всезагальної празниковості до 3 червня 1968 року, коли психічно неврівноважена письменниця, феміністка Валері Соланс, яка знялася в одному з його фільмів, серйозно поранила його кількома пострілами з револьвера. Після замаху Вархол зачав постійно відвідувати церкву, сповідатися й причащатися.
Страх перед смертю спонукав Вархола створити багато робіт на тему випадкової насильницької смерті. Ще задовго до замаху Вархол віддав данину цій тематиці – йому було притаманне розуміння привабливості катастроф. Електричні стільці, расові безпорядки, суїциди, жахливі автомобільні аварії, похорони, атомні бомби, траур Жаклін Кенеді, посмертні портрети Мерілін Монро, і хворої Тейлор з дивовижною переконливістю передають страх каліцтва і смерті, які Вархол постійно відчував. Блискуча ілюстрація цього «Катастрофа з тунцем» (1963), де відтворюються газетні фотознімки і текст статті про двох жінок, які померли од отруєння; так же зображена смертоносна банка з тунцем А і Р.
1979 року Вархол розмалював гоночний автомобіль. Згідно його уявленням про живопис, автомобіль міг стати твором мистецтва, що рухається, вся краса якого проявлялася в динаміці. Вархол розмалював автомобіль власноручно, наносив фарби різними підручними матеріалами, навіть пальцем: «Я намагався намалювати швидкість. Коли машина рухається з великою швидкістю, всі лінії й кольори зливаються».
На протязі п’яти років (з 1963 до 1968-го) Вархол створив декілька сотень фільмів, в тому числі 472 чотирихвилинні чорно-білі портретні кінопроби, десятки короткометражних і більше 150 фільмів з визначеним сюжетом (60 з них випущено у світ).
В середині 1960-их років Вархол перейшов від чорно-білих німих робіт до сценарних кольорових фільмів (найчастіше – еротичного змісту), тривалістю нагадуючих звичне кіно. Його унікальні досліди по створенню «кіноперформанса» кидали виклик очікуванню глядача, розсували межі глядацької уваги.
Вархол прагнув розширити традиційні межі кіно, знімаючи на початку так звані «нерухомі фільми». Кращими з них стали «Емпайр» (вечір 25 липня – 26 липня 1964), де упродовж 8 годин стаціонарною кінокамерою в режимі сповільненої зйомки він знімав одну з найпрекрасніших у світі будов – Емпайр Стейт Білдінг при нічному освітленні; «Сон» (1963), де образ людини, яка спить (поета Джона Джіорно) подається на екран упродовж 5,5 годин практично без змін при повній відсутності звуку.
Фільми, зняті разом з По Моррісі – перші ластівки сексуальної революції. Перша цього плану короткометражка зображає феляцію двох чоловіків. Більшість його кіноробіт – безсюжетні фільми, тривалістю до 25 годин, упродовж яких на екрані бачимо учасників Вархолової «Фабрики», зокрема Джо Далессандро і Еді Седжуік.
У фільмі «Простір зовнішній і внутрішній» (1965), з участю Еді Седжуік, Вархол знімає актрису, яка сидить перед телевізором, на екрані якого видно її ж відеозапис. Подвоївши таким чином свою модель, Вархол зробив наступний крок – помножив її образ за рахунок додавання другого екрана, аналогічно тому, що він робив у станковому живопису. Тут він вперше застосував техніку «розколотого екрана», коли на екрані одночасно відтворюються дві кіноплівки, причому кожна має власну звукову доріжку й при показі звук змішується.
Подалі подвійний екран став дуже важливою формою його кінотворчості, як наприклад, у комерційно успішному фільмі «Дівчата з Челсі» (1966–67), де чорно-біле зображення на одному екрані сусідило з кольоровим на другому, отому й було багато різких чергувань крупного й загального планів.
Зумисно не змонтовані кадри вишикувались у непомірно довгі, важкі для сприйняття фільми, як двадцятип’ятигодинний, що демонструється на двох екранах одночасно проект «Чотири зірочки» (1967). Тут Вархол подає одну плівку понад другою, накладаючи одне зображення на інше так, що змішування різних рухів камери, кольорів і образів створює ефект, який викликає асоціації зі станом наркотичного трансу.
1968 року Вархол разом з По Моррісі створює перший ігровий фільм «Плоть».
Якщо любов’ю до живопису Енді Вархола заразила його мама Юлія, то любов до кіно має від естетствуючого Жана Кокто – улюбленою його картиною був фільм «Орфей» з Жаном Маре в головній ролі. Звідси містичність таких фільмів Енді Вархола, як «Поїдання», «Дев’ятнадцять», «Життя Хуаніти Кастро», «Гузиця Тейлора Меда»...
1980 року Вархол вирішив організувати власне телебачення, розробив проект нового кабельного канала і став його директором.
Не надто розуміючися на музиці, та й не так уже сильно її люблячи, Енді Вархол усе ж з 1966 по 1968 рік зняв декілька фільмів за участі гурту «оксамитовий андеграунд». Він виступив продюсером декількох альбомів цього гурту і виконав дизайн обкладинки їх першої платівки. 1966 року Вархол придумав для концертів цього гурту мультимедійне світлове шоу «Вибух пластику, як невідворотність», яке поєднувало в собі багатоекранний показ фільмів – кольорові промені світла, кольорові зблиски тощо.
1968 року видруковано перший роман Енді Вархола «А», створений з уривків телефонних розмов на «Фабриці».
1969 він засновує часопис «Інтерв’ю», а 1975 року виходить у світ «Філософія Енді Вархола» і 1980-го – книга «Попізм: Вархол в 60-і».
Щоденники Енді Вархола були видрукувані вже після його смерті в 1989 році.
Упродовж усього свого життя Енді Вархол колекціонував живопис, мебель, коштовності, предмети декоративно-прикладного мистецтва. Переситившись поп-культурою, з 1980-го він зачинає купувати антикваріат і прикрашає своє помешкання шедеврами класичного мистецтва. З часом його 27-кімнатний особняк на Манхеттені ломився від мебелі у стилі Арт-Деко і ампір, покривал індійців племені навахо і творів американського фольклору. По його смерті вся ця колекція була розпродана на аукціоні Сотбіс.
Енді Вархол помер в Нью-Йорку 12 лютого 1987 року, на поминальній службі у соборі Святого Патріка було присутньо більше двох тисяч чоловік. Поховали Вархола в Піттсбургу, а його власність, оцінену в сто мільйонів доларів художник заповів фонду його імені для допомоги художнім організаціям.
Ім’я Енді Вархола практично стало символом поп-арту. 1989 року Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку присвятив йому повномасштабну ретроспективну виставку. А 1994 року було відкрито Музей Вархола в Піттсбургу, колекція якого нараховує 4258 одиниць зберігання, в тому числі 800 робіт живопису, створених в період з 1940-их до 1987 року, ряд шовкографій, графічні роботи, фотографії, скульптури, кіно- й відеофільми...
Це все в той час, коли в «Філософії Енді Вархола» він пише: «Найгірше, що може трапитися з людиною після смерті, – так це, якщо її забальзамують і помістять у піраміду. Коли я уявляю як єгиптяни бальзамували окремо кожен орган, помістивши його в окрему посудину, – мене охоплює відраза. Хочу мати спеціальний пристрій, аби зникнути без останку».
Про яке зникнення мова?! – Планета великого принца поп-арту Енді Вархола розростається в космосі людської уяви – це підтвердили своєю творчістю рівновеликі йому сучасники Рой Ліхтенштейн (1923–1997) та Том Вессельман (1931–2007). Зокрема, Рой Ліхтенштейн сказав: «Він став тим, ким ніхто з нас, його послідовників, не міг стати – Енді Вархол з його могутнім русинським корінням є ріновеликий Арістотелю і Мікеланджело».
на главную                                                                                                              наверх
СТО ДВАДЦЯТЬ ДВА СТИХЫ. 2009 год.

ЧОМУ СЯ СЕРЦЕ РОЗUРВАЛО

После смерти ниє каятя.
Ни страшить русина смирть убога:
В ритмі чардаша скаче житя
По русинськых дорогах.
Море бід на нас гонить габу,
Што нас топить попуд лиха берег.
Я ни знаву тко yбрав судьбу
Вту, што стала житю напоперек.

Уповіш ми, што значить слыза
У житєйськuм страшнuм океанї?
Ты – руснак – ищи нич й ни казав,
А тобі вже в лице летить камінь.
Вбы сь мовчав – говорити ни смів!
А кить вповіш,та лем – по вкрайинськы…
Маву рот – повный русинськых слuв…
Маву серце – розuрвато дниськы.

 




Украинский портАл

Bestseller - лучшая литература современности!

Израильский портал НАРОД

Единая Русь

Rambler's Top100


Голосование
Выборы Лауреатов 2017

Олег Махнёв
Ира Мадрига
Ира Ковалева
Вал.Разгулов
Ген.Лукиныхь
Мари.Лявинец
Алекс.Хуст
*Юрий Томан
*М.Митровка
*М.Чикивдя