|
|
|||
Кидь держава не йде до народа, народ йде до другої державы. Депутат собі рад. Давуть - бери, не давуть - пудмасти. Екзістуву - значит жіву. Чий хлїь їш, того и правду ріж. Ко быв ого, тот став ого-го. Печатаву долары США, Канады, Австралії и Украйины. Роблю переклады из пятёх ходовых языку. На оба бокы. |
|||
Чом у Чорнум морю вода солена. Такый быв великый, же полегкы бы переступив море, кибы хотїв. Лем ёго такоє ниґда не кортіло. Єдно, за што думав динь-у-динь, тото, як бы ся досыта наїсти. Хоть уд рана у десятёх котлах и девятёх лабошах, на двадцятёх палачінтовках и вусямнадцятёх тепшах ладило ся про нёго їдїня, ниґда му доста не было! За сокача му бьів єден Русин. Колись го малинькым голопупчатём заяли Туркы тай привезли на свою утцюзнину, бо наші сокачі вже тогды мали славу на світ своим майструством. Не знати, як Туркы спознавали, з котрого пуголовка буде файтовый кухарь, айбо, коли вуросло дїтвача, поправдї став ся з нёго порядный сокач. Довгый час ладив кнедликы тай пасулю з капустов самому султанови Суліману. Онь докудь не прокартяв го Суліман великанови Петрови. Та вернїм ся тепирька на берег Чорного моря, ид Петровим котлам и лабошам. Навновало великанови голодні мукы терпіти. Кличе ун сокача тай пригрожує: - Кидь не насытиш ня, дам ти стяти голову! Зажурив ся сокач. Давно бы вже втюк на край світа уд сего ненасытника, лем як? Цілу нуч шпекуловав сиґінь, а нарано вже вугадав, што робити: - Вашоє Великанство, обы вас наситити, треба пудпалити море. Коли вода закыпит, рыба и всяка живина, што у морю плавле, зварит ся. Убстане ся лем брати велику варіху тай спелати поливку. - Но, - радує ся великан, - непудло сь вукумштовав. Та гайда вже до роботи, бо голоден єм, як сто вовкув! - Так то так, - чухат потилицю сокач, -лем яка тото поливка без соли, Вашоє Великанство? Треба би в ню велику гору соли. - А, до біди тої, — гнїват ся Петро, — де я ти соли роздобуду? - У Солотвинї, Вашоє Великанство, пуд Карпатами. Там ся родит майсолена на світї суль! Та побіг великан Петро до Солотвина. А сокачови лем тото и треба било: нараз утюк до другої держави. Щи й бороду з баюсами приліпив собі, оби го не спознати. Так ся трафило, же, наколи Петро ся вернув из горов соли, море збурило ся, спінило ся, габує, плюцкат. Подумав тот, же шіковный сокач, не чекавучи, росклав огинь, и вже ся варит поливка. А як держав соляну гору, так нив шмарив на саму середину моря. Пак стосягову ялицю вуломив, добрі росколотив море, обьі суль ся ростопила. Сїв собі на пісок, чекат, коли поливка готова буде. Чекав-чекав, неборак, тай умер из голоду. Дотепирь на тум містї, де вмер, гора стоит. Видав, чули сьте, Ай-Петрі ся кличе. Удтогді и вода у Чорнум морю солена. А сокач переблукав ся морями-світами, тай вернув ся ид нянёви-мамі, бо усягдьі добрі, а дома майлїпше. Израдовала ся мати, израдовав ся втиць, а нашуй казцї на сёму кониць. Чом жоны довже жиют. - Попроси утця небесного, най удозве тот закон, котрый заказує у недїлю робити. Учув тото отиць небесный тай каже: - Як буду вупозировати перед людьми, кидь буду удзывати свої законы? Радше спущу щи єден: же їсти варити - не робота. Но та стало ся так. А по дакому часї зась до тої ґаздынї зазирнули наші вандрувникы. Лем сись раз не зато, же голодні бьли, ай зато, же кортїло їх знати, ци спокуйна из новым законом. А жона така якась не в дяцї, чибрём ломозит, на дїтискув собі ґрявкат, очима блискы мече. Чудувут ся гостї, чом така нервозна. - Де бых не нервозна! Щи донедавна легше ми ся вело: чоловік на полю ґаздує, а я коло шпора ся кручу. Бо вареня числило ся за роботу. А тепирька ай коло шпора собов шиву, ай газдови на полю помагаву. Пуйшли Исус Христос из сятым Петром зась ид утцёви небесному, най бы даяк жонї полївив. Каже отиць небесный: Най ся убстане тот закон, же їсти варити, тото не робота, бо не яло фурт закони міняти. Айбо кидь жона дудрат, ож булше юй ся припадат робити, ги хлопови, най довже жиє. Не збаву. Уд того часу так ся повело, же жоны мавут довжый вік, гикой хлопы. А селочко тото, де ся из жонов стрічали сятый Петро тай Исус Христос, удтогды ся зве Стричава. Кобыля Поляна Правда ци нїт, а за короля Гаврила файно ся жило: из пса была солонина, а з быка молоко. Ипен тогды жив Газда Ферко. Мав на обыстю доста худобы и птицї. Айбо май ся тїшив из Сивулї. Тото, повiм вам, была премила кобылка: мала звiздочку на чолови, была стучна, ги дака серна, швытка, ги вiтер, а што спокуйна и розумна, и не описати. Повiдали старi люде, же хотїли ю раз варошськi паны дїля цiркусу купити. Може зато, же Ферко велику цїну забаг, а може зато, же не вуговорёвала добрi букву „Р", лем до цiркусу не трафила. Коли малинька была, пестили ю, гикой дїтвача, а як вуросла, зачала робити всяку роботу на газдуствi. Летїли рокы, постарiла ся Сивуля, стратила силу и красоту. Каже раз газда жонї: - Зарiжеме старуганю, най задарь не їст овес. Учула сесе кобыла - тай у ревы! На тото залетїла у машталню Ворона. - Што ти є? — звiдат ся. - Так и так, - каже кобыла. – Хочут ся ня знебыти мої газдове. Скоро ня зарiжут. Пошкодовала Ворона немучну худобицю. Зачалч думати, як помочи. Бо она уддавна цiмборовала из Сивулёв. Усе знала ю навщивити: зеренця позобати, новинами ся подїлити. Думала Ворона, думала, докудь штось не надумала. Ту нуч пробудив ся газда на тото, же кобыла у маштални наремно ирже. Верг на ся петек, побiг побзирати. Коли увыйшов – истерп уд страху: над кобылов ся кружила смирть у бiлуй плахтi! Пополошила худобицю, россїлас я на герендї тай краче: Но дниська на сись двур прийшов шор. Хотїла-м забрати кобілу, айбо возьму, волїй, газду. Дуже заморена сиґiнь кобілка. Ачий, давно не їла досіта? Глипат смирть на Ферка изгорi злым чорнім оком, страшезным зобаком клонцат А тото бала наша Ворона, бізувно, сьте ся здогадали. Упав на колінкы газда, зачав сарака удпрошовати ся. Каже на тото смирть: - Добрі, прийду за пуврока. Кидь и тогды буде кобыла така суха, заберу тебе авадь газдыню ти. Што чинити? Газда зась, як бывало, зачав ся добрі из Сивулёв убхожовати. Досыта ю годовав, сирсть росчісовав, купав у ріцї Шопурцї, не давав нич робити. Цїлі днї гуляла собі по полянї, гикой у Дїтстві. Лем зато, же была вже стара, нияк не годна была втыти. Аж прийшла смирть другый раз, газда зась удпросив ся на пувроку. И так ся тягло роками. Геверовала собі кобылка, гикой ґрофськый татош. А як прийшло вмерти, майже и сто годув мала. Погребли ю з почестованём на Шопурськуй полянї. И поляна тота удтогды кличе ся Кобыля. А мудра Ворона щи бы дашто доброє вчинила, кибы ся наша казка не закунчила. Золотоволоска У давні-стародавні часы, коли у Карпатах были густі лїсы, жили собі в Оріховици газда из газдынёв. Мали они сына Мышка. Жили собі тай радовали ся, а туй уголосили войну, бо цісарь тогды такый быв, же лем биткыму было мало. Мусїв ґазда до войська руковати. Довго ани слуху, ани духу не было за нёго, пак папірь прийшов, же заяли го Туркы. Убстала ся ґаздыня из сыном сама на обыстю. У тоті часы Оріховиця мала славу на вшиток світ своима оріховьіма деревами, котрі робили канонові кулї. Раз у роцї, перед Михайлом, везли тоті кулї на дивятьсто дивятёх возах до столицї, до Відню. Кажда фамілія мусїла вупестовати дїля цісарського войська тулько куль, кулько бьіло юй задїлено дани платити. Ґроф, оріховськый панувник, жив у Відню з родинов, а маєтком управляв его шпан, лютый, ги вовк! Вовканич ся звав. Загнала раз мати Мішка у ґрофськый лїс на ружча. Айбо не мав сериньчу: имили хлопця варташі тай вергли у пивницю, щи й на ко лодицю заперли. Чекала-чекала мати сына, пак пуйшла глядати. Дузнала ся небога, же го заяли тай тримлют, ги дакого розбуйника. Пробовала уґлаяти шпана, айбо задарь: не ростопила ёго ледяноє сердце. Як прийшло везти канонові кулї до столицї, повезли ай Мішка. А там опредїлили го у цісарську ґарду служити. Убстала ся ґаздмня у хыжи сама-саминька. Лем красноє мачатко, з котрым любив ся Мішко бавити, напоминало юй за сына. Якось лїзало мача межи кулями. Скотуляла ся єдна куля долу ґарадичами тай раскололо ся. А вдну – ци віруєте – лежала малинька дївочка! Така красна, яку щи нико не відїв у цїлому світї: мала золотоє волосічко! Дала юй жона имня Золотоволоска. Росла, ги з воды. За куртый час стала ся из малинької дївочкы препышна красавиця! Кибы не простацька вбиря на нюй, нико бы не повіровав, же тото не прінцезна. Слава за її красоту досягла столицї. Загнав ґроф Вовканичови росказ привезти красавицю до Відню. Дуже не мала ґаздмня дяку пустити свою єдину втїху панам на забаву. Знала, же простакови треба ся держати якмайдале уд панства. Айбо дївчатко так хотїло світа увідїти! Што чинити, прибрала мати Золотоволоску у майпарадноє прибраня, котроє ся у хыжи найшло. Щи й пирстинь золочений из камінцём, што юй колись ґазда подаровав, на пальчик дївчатю натягла. Перехрестила ю тай пустила у світ. Привюз управитель дївча до Відню. Увідїв ґроф, яка тото красавиця, нараз искликав до ся столичноє Дузнав ся и цісарь за красавицю, росказав привезти ю до своих палат, най бы и ему дашто заспівала. Коли вчув Ёго Великость тоты співанкы, онь ся прослызив! Пувсвіта из войськом сходив, многі народи покорив, айбо такої радости щи ниґда у житёви не зазнав! Коли повтерав заслызині очі, каже: - Но, Золотоволоско, потішила тьі сердце нашоє! Проси, што хочеш. Росповіло дївча цісарёви за брата свого, Мішка, як управитель Вовканич го до Відню запаковав. Просит пустити сирохмана дому, бо мати за ним дуже банує. Ґроф оріховицькый, тото вчувши, лем очима стрілы на шпана метав, ож го перед цісарём заганьбив! Айбо Ёго Великость на тот час мали файну дяку, зато не задубкали цісарьськыма чіжмами, ай зафіґлёвали, ож кидь спознат Золотоволоска брата серед воякув, та роскажут, обы го пустив генерал дому. Вувели цісарську ґарду на плац. Но, дївко божа, будь мудра, угани, котрый ти брат, кидь єсь го ниґда-шуга не відїла! Побзирала Золотоволоска на воякув—ушиткі єднакі, ги канонові кулї. З великого роспаку закрыла личка руками. Тут Мішко стямив пирстинь из камінчиком на дївочому перстови. Ипен такый быв у ёго небогы мамкы. Як изгадав за домуство, зачали му слызы цяпкати, а втерти не слобудно, бо мусай на позур стояти. Счудовала ся Золотоволоска, чом єден вояк плаче, пудыйшла, взяла го за руку. Цісарь подумав, же спознала свого брата. Но, та як пообіщяв, так и вчинив: пустив вояка дому. Привезли ся брат из сестров ид мамі. То то бьшо радости у малинькуй хыжцї! И не лем у хыжцї, ай у цїлому селови ся люде тїшили тай цісаря славили. Лем управитель нич ся не радовав, бо мав страх, ци го не даст ґроф покарати, зашто катуначку, матїр Мішкову, позбытковав. Спаковав ун своє добро, родину, слуг на возы тай закляв ся у хащі-дибрї. Тото місто, де ся всалашив быв, зве ся удтогды Доманинцї. А ци знаєте, чом? Повім вам. Дуже ся бояв, же раз лем надьійдут гайдукы, не мине го росплата. Росказав служници своюй, швабцї Елзї, обы казала, кидь дакого наднесе, ож не є ґазды дома. А Елза, сарака, задарь же свуй вік извіковала в Оріховици, лем два слова чужинські ся навчила: єдно русинськоє - „дома", а єдно мадярськоє - „нінчен". Но та каждому, ко зазирнув на їх обыстя, казала: „Дома нінчен!" Из того часу и пуйшла назва—Доманинцї. А по тому в Оріховици такый неслыханый трафунок ся пригодив: віруєте ци нїт, цісарюв сын загнав до Золотоволоскы сватачув, так му приросла ид сирдцю. Мудроє дївча удповіло, же пуйде за прінца, лем най цісарь уже ниґда не вуголошує войну. Но та, кидь хотїв отиць свому сынови щастя, мусїв послухати. Так на довжый час быв сятый спокуй из войнами. А стромы оріховицькі удтогды зачали родити намісто каноновых куль лем обычні оріхы. А сесе щи не вшитко: турицькый султан из великої радости, же по ёго бировани не будут уже лупкати оріхові кулї, дав росказ пустити всїх заятых дому. Так ся Мішкув отиць вернув живьій-здоровьій на своє обмстя, и то ипен тогды, коли оріховицька банда чардаш гула на ёго дворови! Ий, тото бьша ґуля! Вшитка прощава зыйшла ся побзирати на молодых. Бо не часто стає ся, обы прінц простачку за жону брав. Кажут, гостили на туй свальбі каждого, докудь лем бировав їсти. Долу селом єднмм боком паленка текла, другым - дзяма, голубкы понад комины лїтали, печині заяцї по кертах скакали. Щи й за мачатко Мішково сокачі не забыли. Дали му вулизати горниць, а казцї нашуй на сюм кониць! За близниць. Было ци не было, а задовго перед тым, як Карпатськыма горами ходили Татары з Монголами, было у Карпатах море. Жили на бережкови сестры-близницї, Анця тай Марька. Докудь жили при родичох, нигда ся не вадили, а удколи ся поуддавали, перебют межи нима якась нечиста сила. Анця уддала ся за газдувного легіня. Уродив ся їм красный хлопчик, Иванко. Дужый быв, ги дакый силак, айбо силу свою нигда не похусновав на пудлоє дїло, бо такый ся удав благый, же го мож было на хлїб мастита. И Марька пуйшла за файного легіня. Лем што лїнюх быв, такого мало де найти. Из часом щи й до корчмы имив ся набыляти. Уродив ся у них хлопчик, Василько. Вшитко бы добрі, лем не дав му розуму богонько. Мало-помалы вчинила ся Марька зла тай завистлива. Фурт наршала на несериньчу свою, а сестру собі зненавидїла. Была колись дївка красна, ги ружа, а тепирь искривила ся, з очий ся юй искры сыплют, спуд кестемена сїді пелехы стырчат. А суковата палиця нигда юй из рук не вуходит. Сосїды ся пужати нив дїтий: - Кидь будете нечистні, вчините ся такі, як тютка Маря. Помалы зачали ю поза очі прорыва ги босорканёв. Не знали, небозе, же и поиравдї нив ся стала. Не раз по ночох чалапала хащов, зберавучи корінцї, траву, грибы, обы н Пуйшов раз Иванко рыбу ймати. Заплыв из човном онь насеред моря. Имав-имав и нестямив, як истимнїло ся. Коли пуздно вечур вертав ся, чує якісь чудні звукы. Сам не хотячи, скрятав там. Пристав ид бережкови, вутяг човен. Иде, ги завороженый. А тото тютка Маря счаловала го своёв босорканськов силов. Зачаловала го на своє обыстя тай отровила насмирть. Газды юй дома не было: у корчмі ся загурив. А дурнинькый Василько спав. Айбо, коли прятала тїло у міх, пробудив ся тай пудпозирав материно злодїйство. Сїла Марька у Иванкув човен, зятягла удну міх тай веслає на середину моря. А там, коли пуднимала міх, човен ся извернув. Так и пуйшла ведно из міхом на саминькоє дно. Цїлу нуч Иванковы родичі не спали, чекали, коли ся дїтвак верне. А надрано стямили ёго човен: гойдав ся перевернутый на морсъкых габах. Простерла маті рукы идорі: - Пресята дїво Маріє, де наш Иванко?! А Василько Марии озыват ся: - Там го вергла! Там го вергла! - и тыщькат пястёв на середину моря. Страшно ізъёйкали отиц из матїрёв. Онь звірї по хащах сполошили ся, а потята зняли ся высоко у небо. Островокі орлы закружили ся понад море, кликчут: - Туй го вергла! Туй го вергла! Скамінїли Йвапкови родичі уд горя. А за дакый час зачала ся невидана буря: три днї три ночі страшний дождь ся лляв. З неба сыпало ся каміня, глина, пісок. Вшиткі люде у великому страхови попрятали ся, ко де муг. Лем двоє молили ся на берегови. Были тото пуп Иван из дяком Петросом, заванрувником из далекої Греції. Кось мусит удпроводити покойных у неблизкый путь, хотя бы ай гвуздя з неба сыпало ся. Там и найшли тоты двоє своє послїдноє пристанище. Камняні надгробкы до днись так ся кличут - гора Пуп Иван тай гора Петрос. Коли было вже по бури, на тому містї, де колись море габовало, высила ся гора до хмар. Старі люде, згадувучп за Иванка, на майвысшу гору вказовали: „Там го вергла!" Так ся и убстала туй горї назва - Говерла. Мало дале уд горы, там, де найшла свою погыбель грішниця Марька, вуросла менша гора. Нарекли ю Близниця. А море пробило собі пуд землёв новоє корыто. А же не было у туй тїснотї доста воздуха, вшитка живина морська помалы ся задусила. Вода ся задовгі сторона вупарила. Убстала ся на памятку за море лем закамінїта суль. Солотвинські банясы бы вам за тото годні булше поприказовати. Єден старезный дїдо, кажут, найшов раз у соли Иванкув пирстинь, котрьш му подаровала бувша фраирка. Лем тото уже друга казка. Стоит Говерла, собов небо пудперла. А за близниць раз на сёму кониць. |
|||
Сяду собі перед хыжков, |
У шапцї ся родит, а не гриб. Брат сестру доганят, а на людий страх наганят. Ко ани перед царём не здойме калап? |
||
Патріотична Послїдна співанка Бігала-м ид хлопцюм ци в хащу, ци в поле, Ой любила-м хлопцю, а тепирька щи май! |
|||
Бесїда на честованю Тамары Керчі 18 децембра 2008 года. Буду куртый, не позеравучи на вшытку торжественость момента. Ґу сьому ня веде сама творчость днесь честовануй особы. Інтеліґентность и умілська схопность пудкарпатськуй родачкы Тамари Керчі, котра паралелно з молоком матери опановала ї «сілськым», то єсть, родным русинськым языком, ховала ся межи книгами познатого в Пудкарпатю естета Ивана Керчі, родного вутця, формовала ся и екзістує и надале у творчум тандемі з братом, Іґорём Керчёв. Учила ся народностнуй толерантности и мудрости на многоязычных даколи вулицях Ужгорода. Ниґда не писала велё Тамара, айбо все у ї немногичисленых и немногостраничных творох мысль доміновала на фонї мінімума формы, порувняй ї гаданкы, напримір. Ги и заповідав Антон Павлович Чехов, додам. Кібы на то моя воля, оддав бы-м Тамарі Керчі майвисшу літературну премію лем за єден тітул ї книгы мініатюр «Бобалькы з попрём» (1997). Ко мало знає за йсю русинську сакралну страву, похопить мою мысль. Ниґда Тамара Керча не облікала медом написаноє слово, не хосновала гостру фабулу на потребу широкуй публикы, не шатовала за хоть яку цїну полюбити ся читателёви. Все была честна з собов, а значить, ниґда не обманёвала и своих почитателюв. Висока моралность и тяжка праца над каждым словом. Се умілськоє кредо Тамары Керчі! Май булше тогды, кедь пише про майменшых: позерай ї книгу казок «Было ци не было. Казкы и гаданкы з ілустраціямы» (Ужгород, 2003; творчость на сторонах новинкы «Пудкарпатськый Русин»). Ниґда не лізла межи люды, скорі наопак, уникала гучної публичности. Годно быти, же то хыба про наш час, айбо така вжек є Тамара Керча. Так собі думам, же и днесь межи нами не онь так комфортно себе чувствує пуд взглядами тулькых люды... Йсю скромность юй мож перебачити. Як кажуть в Ужгородї, тельо бы было біды... Лем най бы и надале, на радость доростлых и дїтей края, творила ги й дотеперь наша днешня геройка вечера – Тамара Керча. Порадуйме ся за неї, за йсю, яку велику, таку и скромну труженицю на полю модернуй русинськуй културы. |
|||
панство: хотїв ся похвалити, же не лем канонові кулї родят ся у его маєтку. А Золотоволоска до вшиткого шіковна бьіла: ай до роботьі, ай до співаня. Як зачала она перед панством руснацькі співанкы увивати, паны не бировали ся вдержати: сперву приплесковали-придубковали, а дале ся у танець пустили! 
аварити з того босорканськоє питя. 
