Share |

Лавреат «Руської Премійи 2007»

Иван Ситар
достав премію за сокотливоє, но и смілоє покушеня ся пересадити поезію Серґея Єсенина на родну землю Пудкарпатськой Руси. Десь-колись Ивана Дмитровича пуддюґли: «Што лем фурт бубнуєш за своє русинство? Ануж, ци погадав бы-сь собі, же-сь годен потовмачити Єсенина по русинськы?» Сесе засягло до живого, и вун имив ся до верша «Ты жива ль ещё, моя старушка?» и потовмачив «Ци живі'сьте, мої любі мамко?» Як и руськый поет, Иван Ситарь вручат верш селянцї Аннї Василёвнї – своюй матери, што чекат сына вернути ся домую...

Не жалею, не зову, не плачу...
Письмо од матери
Письмо матери
В небі білий місяць, сніжна рунина...
Качаловому псові
Яка днись нучка. Я не маву мочи.
Косиці кажуть ми - прощай

Иван Ситар - Лавреат «Руської Премійи 2007»
Иван Дмитриевич Ситар (Янош Деметерович Ситар) родился 30.06.1940 в селе Кайданово Мукачевского округа. Тогда это была Венгрия. В 1962г. закончил физико-математический факультет УжГУ. Работал ассистентом в университете, заслужил звание «дефективный» и стал сельским учителем математики. Потом был директором школ в Ужгороде, главным специалистом и методистом управлений и кабинетов народного образования. По мнению закарпатской профессуры «имел один недостаток: то, что говорил, пробовал сделать». Член рабочей группы министерства просвещения Украины, автор многочисленных пособий для учителей. Педагогическое кредо: «Детей нужно любить и уважать... И вкладывать в них душу». Русин. Но не политический, а от рождения. Принимает активное участие в русинском возрождении, член Научного центра русинистики. Поэт. Среди его лучших переводов – есенинские «Не жалею, не зову, не плачу», «Письмо от матери», «Письмо матери», «Возвращение на родину», «Собаке Качалова», «Все мы уходим понемногу». Пишет и свои стихи, готовит к выпуску сборник переводов из мировой поэзии на русинский язык. Любимые женщины: жена Изабелла, дочь Евгения и внучка Иванка. Неисправимый оптимист.

Не жалею, не зову, не плачу

Не бануву, не реву, не кличу,
Вік мине, як з яблонь білий дым.
Старость зогне д' земли мої плечі,
Нигда вже не буду молодым.

Вже не так ми легко є на сирцю.
Осінь го кинула холодком,
И в краї березового ситцю
Не кортить ня бігти босяком.

Дух вандровань, ты ми вже не милый,
Не розкриваш ты половінь уст.
Де ся діли молодость і сила,
Блиск очей і повінь добрых чуств.

І все менше в мене забаганок,
Ци я жив? Ци то лиш были сны?
Так гібим в яри десь понад рано
На ружовому пробіг кони.

Листя мідь упасти мусить з клена,
Кто ся родив - тот дочекать смерти,
Будь навхтема ты благословенно,
Што прийшло одцвісти і умерти.

Письмо од матери

Ба што бым щи типир придумав,
Про што ищи я можу написати?
І день і нуч не сходить ми з розума
Сесе письмо, што ми загнала мати.

Она ми пише: "Сын ты в нас еден,
И муг бысь нащивити нас у дны святкові.
Мені купив бись теплий кестемен,
А втиць бы хотів вже надрати нові.

Мені не любиться, ож пишеш ты стихи,
Ож пудла слава ходить з тобов цугом.
Воліпше бысь у молоді роки
Ходив у полю из вутцьом за плугом.

Тепер я вже стара и бетіжна,
И до роботы я несхопна стала.
А быв бись тут, была бы в тя жона,
И я в бильчові бым внучатко колисала.

Но ты дітей по світу розгубив.
Свою жону другому дав в роботу.
А сам на дайсь до того ся дожив,
Што не вьілізаш з п'яного болота.

Муй рудный сыне! Кто тя так прокляв?
Малим'ись быв и добрый і смиренный.
И всі казали, кто лем нас стрічав:
- Який щасливый тот старый Єсенін!

На тебе В нас сподіваня не є,
Душа болить за всі твої гріхи.
Отиць, сарака, вже не чекать
Великі гроші за твої стихи.

Бо кулько бись не мав, дому не заженеш,
И от того щи гурші слова ллються,
Бізувно, й сам не в розкошах жиєш,
В поетів гроші не ведуться.

Мені не любиться, ож пишеш ты стихи,
Ож пудла слава ходить з тобов цугом.
Воліпше бысь у молоді роки
Ходив у полю из вутцьом за плугом.

Письмо матери

Ци живі'сьте, мої любі мамко?
Няньо як? Кланявуся йому!
Най над вашов хижков каждый рано
Куряться з яловых дров дымы.

Пишуть ми, ож вам в ночи не спиться,
Пудлий сон вам давить душу знов.
Вам ся снить, ож з мене злі п'яниці
В корчмі цідять в лавор з сирця кров.

Што за сны? За што вам ся покута?
Лем коби од них вас Господь спас.
Не такий я вже страшний планіта
Бым умер не відівши всіх вас.

Я остався люблячов дітинов,
І навхтема думку мав єдну,
Про того як ви казали: "Сину,
При біді вертайся гет думу."

Я ся верну, мої любі мамко,
Як в яри розквітне старый сад.
Лем уже ня не зганяйте рано,
Як колись, як много літ назад.

Бо тото што вмерло - не збудити,
Што'м задумав - мало ся вдало.
Много бід і горя пережыти
Мені без вас ся в світі довело.

І уже не вчіть ня ся молити,
Бо старому вертаня не є. ?
Я і так вас буду всіх любити
Доки вічна тьма ня не пов'є.

І порвіть думок тяжких тых друтя
Я вас прошу, мамко, знов і знов.
Не ходіть так часто на розпутя.
Вбы ся скорше стрітити зо мнов.

В небі білий місяць, сніжна рунина,

В небі білий місяць, сніжна рунина,
Фатьолом покрита наша сторона.
В білому березы плачуть по лісам,
Кто загиб тут? Умер? Ци не я то сам?

 

Качаловому псові

Дай на сиринчу лабу, Джім,
Таку я лабу щи не видів зроду.
Дуетом, в'єдно, цімбор, побрешім
На тиху, теплу, місячну погоду.
Дай на сиринчу лабу, Джім.

Не облизуй ми, будь добрий, рот,
Порозумій вже нині, а не завтра,
Ож наш з тобов - лиш наш живот,
І віруй ми, ож жити всяко варта.

Ґазда твуй бетяр і фешак,
І гості в хижі не дадуть му вмерти.
І каждий хотів бы атсяк
Тебе погладити по шерсти.

Бо ты поправді файный пес,
Не є за што тобі нам доганяти,
Хіба за то, ож з каждым йдеш,
Як п'яний цімбор, фурт ся цюльовати.

Муй милый Джіме! У вас не єдна
Красавиця у гостях была.
Но а тота май красна і смутна
Хоть даколи до вас ци заходила?

Завставмеся, ож прийде вна до вас.
І вмісто мене ты лизни юй руку,
За то што я - бездушный, пудлый фрас -
Юй причинив колись таку пекелну муку.

Яка днись нучка. Я не маву мочи.

Яка днись нучка. Я не маву мочи.
На небі місяць. Сон ня ся лишив.
Ищи гиби усе сокочу
Пропавшу молодость в души.

Цімборко застилих вже років,
Не позерай на ня невинно,
Ліпше най місяць би світив
На мою змятану перину.

Най постарілу мою тварь
Вун освіщає прямо й сміло, -
Бо не розлюбиш мене встарь,
Бо ти ня нигда не любила.

Любити мож лем єден раз
І за сесе мені чужа ты,
Ож липы дарьмо манять нас,
Запрятавши пуд снігом лапи.

Бо знаву я і знаєш ты,
Ож в ночи місячнуй і зимній
На липах зовсім не цвітьі,
На липах тых лем сніг і иній.

Ож одлюбили мы давно,
Я - не тебе, та й ты другого,
І нам обом вшытко єдно
В любов ся бавити немного.

Но ты ня пести й обнимай,
З губами стрічуся твойима,
Най сирцю вічно сниться май
І та, навхтема мнов любима.

Косиці кажуть ми - прощай

Косиці кажуть ми - прощай,
Головки нахилявуть ниже,
Ож я вовіки не увижу
її лице і отчий край.

Любима моя! Но то нич!
Я видів їх і видів Землю,
І вістку про близкий кониць,
Як нову ласку я приємлю.

Хоть вшитко у життю ургентно,
Вы усмішку храніт на лицьох.
Я гарантуву: всі моменты,
Вшитко на світі повториться.

Тому не збай - прийде другий,
Ушедший в смутку не пропаде,
Тобі лишеній, дорогій
Прийдешній кращі новти складе.

І слухавучи ті новти,
Моя любима з тим любимим,
Мене помянеш, може ти,
Як тот цвіток неповторимий.




Русская премия на ФБ

Русская премия на OK

Единая Русь

Rambler's Top100


Голосованя
Народные выборы Лауреатов 2023

Aлекс.Дроз*
Вл.Маталасов
Семён Деяк ст.
Петро Медвiдь
Вл.Сал*
Вал.Асаулюк
КатеринаПоп*
Петьо Бер*
Конст.Мочар
Нина Ваш*
Оксана Ков*