 |
|
«Русская премия» «Руська премія» в 2005-ум роцї придїлена просто у мїхови и волокови на Сятого Николая : (торжествені подробностї >>>) Ивану Петровцію
|
 |
Иван Юрієвич Петровцій родив ся 22-го мая 1945-го року в селї Осуй Иршавського района Закарпатськой области. Вуходив школу в Илницї. Быв міхоношом, ненаученым роботником, банясом у Краснодонї, шофером, токарём. Служив у совєтськой армії у Дрездї. Року 1973 вустудовав французську філолоґію на Ужгородськум універзітетї. Робив учителём у роднум селї, а потум - новинарём. Написав и пустив у світ множество русинськых и украинськых книг. Товмачив Пушкина и Бодлера, Петевфія и Франка, Баллу и Гюґо. Иван Петровцій - лавреат премії имени Дюлы Ієша Мадярського Сполку Писателюв (1994), болґарськой премії за лїпшу сатіру "Хытрый Петр" (1997), Межинародной премії за русинську літературу имени Александра Духновича (1998). Регуларно вухожуют у бесподобнуй русинськой наготї и звучат ёго ни на што не похожі співанкы. |
|
СПIВАНКА ЗА СОЛОНИНУ |
|
Єден мiй цiмбор любить буженину, Мiй нянько страшно крумплi кiвенує - Моя жона росчехнеся за рыбу: Ци м дома, а ци пiду на гостину, Бис хлiба можу цiлый динь пробыти, Я люблю свинку, и домашню,й дику, |
Коли свиню перет Рiздвом зарiжуть, Якоє щастя зимньої годины А солонинчина така,ош онь ся свiтить: Мiй нянько любить крумплi,жонка-рыбу, Про солонину спiванкы спiваву, Так было вчора. Так ся впстало нынi. |
ПРIЗIДЕНТ НА ПIВСТАВКЫ |
|
Тко є файный бадогарь - Сокму маєш - файно робиш, Айбо є й такi, ги я, Хожу голый, хожу босый, Пiшов бым я грабовати - Туй ся я попризирав Та ни всьi такi, ги я - Голодранцi и засранцi Комерсантом я ни буду - Може тото, що я - русин, Тко Кравчук нацiонално?! - Рас сякi в них прiзiденты, Гий, бо я ся розгаздуву, Гий, бо в мене буде - всьо! Сiмволами прiзiденства Дымократ и гуманiшта, А кой люде ми путкажуть, Пак, после икономiчно, Бо заводы ни йому, Бо де долары клепавуть!? Й рас украйинце гойчать: На мой душу, каждый хахол |
Вчиню, вчиню украйинцям Голых - вдiву, босых - вбуву, По освiтi: дам два значкы Вбы риформа и в културi Но за втi значкы ся треба Рилiгiйный вопрос пунню Для вчорашньых команiштiв Щи: началникы, мiнiштры, В Ардановi, вать в Осойи А в Кыйовi будуть жити Первый рас у всьому свiтi Сиксуалнi меншины Вбы файно жив й наркоман, Розоружiня.... Пушкы Айно ... Там щи дiлять флот - Обы йзiсти виликоє, Я - вкрайинськый прiзiдент - Украйину - украйинцям, Щи указiв та приказiв Кой всьо пiде по графiку - Кить украйинце ни гонны |
| горі
СПIВАНКА ЗА ЧОРТОВИ ПРОДАНУ ДУШУ |
|
Было ми дись дваццить рокiв, И ни с сього, и ни с того И почався торговати, Ни грiшив, а ни лукавив, Я й тобi ни яну лати - Чорт потряс густов борiтков, Шепче: - Ты бысь мусiв знати, Буть ты д Бога гинiялный, Будеш славный и багатый... |
Чуєш?! Первый рас залав им! Лем сисi слова вповiв им, Що там было в тикстi тому?! Най ни жив им первым сортом - Знав им: всьо, що хочу - вдасться. Тко типир мене засудить - Взад поникав, и - внiмiв им: В сирцю врвалася аорта - Лежу я свiжинькым трупом - |
| горі
ГОСПОДИ, ПОМИЛУЙ РУСИНIВ! |
|
Кой лем гiя й мийриг в краю путкарпацькiм, Прояви, Всивышньый, всимогущу силу - Ни забештелуєш, ни закарандачиш Прояви, Всивышньый, всимогущу силу - Русин быв, є й буде народом побожным. Прояви, Всивышньый, всимогущу силу - |
|
| на главну горі | |
СПIВАНКА ЗА CПЛЯЩОГО РУСИНА |
|
Над Говерлов спуженов дикый вітер свище, Головов упер им ся у саму Говерлу, Серед ночи темної, ночи босоркунської, Ни ногов кынути йих, ни руков ударити, Айбо што учиню я, кить ми наворожено |
Деревище вткрыєся, и ланцы розuрвуться, Зо страху притулиться варыш уд селови, Злобна нечисть з Востока двигне на Рутенію, Серце моє вмерлоє оживає, клопчучи. |
СПIВАНКА ЗА ПЯНКУ |
|
Я много палинкы впиваву, А в Кыйові злі началникы - А я всьо пянку продовжаву, А дома "рuдні" яничары |
Я узимі пю лем сливову, Земля русинська пропадає, Ищи м забыв: кой упиваву, |
| на главну горі
СПIВАНКА ЗА БИТАНГIСТВО |
|
Я робив на дві лїтературы: |
Замолоду м хотїв мудрым быти |
КОЛОМЫЙКЫ |
|
Я Мaріку беру йграти Задарь ты на мене гойкаш - Сперед хыжі м зняла гаті - Гий, дuвкы, Ивану дайте, Гий, Иваня ниваловшный, – Маріє, Маріє, Вчора ня могли вженити. Гий, гоп! шіді-ріді, Гий, гоп, шіді-ріді, Гий, гоп, шіді-ріді, Ой, я великый злодїй, |
Пuшла зо мнов фрайирочка Я принuс Маріцї ннись На свальбі удданичкы Ой зеленый гаю, гаю, Та складїмся, цїмборику, Реклик у ня америцькый, Журився я молодинькый, Ниє села без болота, Я купив нові пачмагы - Баба сукман заголила: Замерз дїдо на печи, |
ЕПІТАФІЯ САМОМУ СОБІ |
|
После безвременной кончины |
На осійськім тинитові |
| на главну горі
НАРОДНІ ХУЙОМЫЙКЫ |
|
СПIВАНКЫ ЗА ЙОБАНЫХ РОДАКUВ |
|
СПIВАНКА ЗА НЬОГО |
|
Як просив овuн, Файно было ми, Ипно было ми, Любовався ввuн |
И ни раз, ни два Часто ззаду ми А типир ни вто – А мене кортить |
СПІВАНКА ЗА РУСИНСЬКІ СПІВАНКЫ |
|
Дны идуть. Рокы минавуть. |
|
| на главну горі
РУСИНСЬКА ПОЕЗИЯ |
|
СПIВАНКА ЗА МОЮ ВIТЦЮЗНИНУ |
|
Кой у бідняцькuв хыжци світло гасне, |
Кой з уст дїточых вчуву рuдне слово, |
СПIВАНКА ЗА МОВУ |
|
У Давнuм Римі не лем свинї |
Украйинськоє слово: злодій. |
СПIВАНКА ЗА ВЫХОДЯЩОГО ИЗ РУСИНUВ |
|
Выхожу один я на дорогу… Выходжу єден я из русинuв Пейсликы боркаті утпущаву, Вбы жону на рифку поміняти, Гий, вы мої пейсликы боркаті, Вижу: жидом русину ни быти – Выходжу єден я из русинuв Добре вже гуду на балалайцї, Погары хоснуву лем граньоні, Я ни мушу быти дуже вченым |
Де ни стану – вясды мене слїдно. Лем – и мацкальом, видав, ни буду, Выходжу єден я из русинuв Голову побрытваву, й лем звирьхы В пазусї носити буду сало, Буде в ня жона – товстенна рохля, По историї такоє втешу! – Хоть всї знавуть: вкрайинце вто – Кучма, Бо кить я ся русином уродив, Я – русин быв, єсьм и буду, |
СПIВАНКЫ ЦЇМБОРАМ ДЇТИНСТВА, |
|
ИВАН ПЕТРОВЦІЙ – Я |
|
Што ми чинити у земли, А кой учуву, ош души И туй они ми повідять, Товды душа – кить она є! – |
Живі ни знавуть што вто – рай! Подеко думать ош слаба Тяміть: и в мuй посмертный час |
Василь КУЗАН |
|
Майже у кожному своєму публічному виступі Іван Петровцій не проминає нагоди відмітити, що сучасний письменник мусить бути високоосвіченим, має знати світову літературу, з якою найкраще знайомитися в оригіналі, тобто, знаючи мови. З цим ніхто не наважується сперечатися, хоча і на курси іноземної поспішають записуватися далеко не всі. Та і для чого? Адже навіть творів класиків на мові оригіналу у нас не знайдеш. А Петровцій знаходить. І не тільки знаходить. Саме завдяки йому ми маємо можливість знайомитися з перлинами світової класичної та сучасної поезії на рідній українській мові. Його перекладами Бодлера, інших французьких та багатьох мадярських поетів захоплюються чи не всі шанувальники красного письменства. Мистецтво перекладача Іван Юрійович опанував давно. І, на щастя, не тільки цим мистецтвом. Треба відмітити, що з іменем Івана Петровція дивним чином пов’язані не тільки певні літературні досягнення, але і довколалітературні та політичні скандали. Перше десятиліття нашої державної незалежності стало десятиліттям розвалу національного книговидання та книгорозповсюдження, періодом регіоналізації та застою в літературному процесі. В значній мірі, думаю, з розпачу вже відомий український письменник подався в політику. Великому і щирому патріоту рідного краю близьким по духу здалося Товариство подкарпатських русинов, керівництво якого ставило перед собою сепаратичні цілі. Але поета-романтика приваблювала не так політика, як бажання відродити русинську мову. Крах політичного русинства не позбавив письменника бажання творити на милому серцю діалекті. Результатом стало видання п”яти книг, остання з яких щойно побачила світ в Ужгороді в друкарні ПП “Повч Р.М.”. Вона так і називається – “Послїднї спїванкы”. Та про це – потім. Саме з початком 90-х років пов”язані перші скандали з Петровцієм. Як не дивно, стосувалися вони не так політичних уподобань автора багатьох відомих пісень, які виконував і виконує Іван Попович та інші відомі артисти, не так його русинських публікацій, якими він починав бавитися, як речей досить таки банальних. По-перше: він посмів критикувати Івана Чендея не як реабілітованого письменника, а як людину, з якою мав особистий конфлікт на ґрунті літературної діяльності та побуту. По-друге: у своїх творах він вживав медичний термін “гузиця”, який тоді вважався нецензурним словом. Все це було страшним табу для нашої закомплексованої пострадянської моралі. Та як би там не було, а “Діалектарій, або ж Мила книжочка русинської бисїды у віршах”, що вийшла друком 1993 року стала надзвичайно популярною. Чи не перші пародії на Закарпатті з’явилися саме на тексти із цієї книги. Пригадайте хоча б надзвичайно популярне у ті часи: „Забув Иван у своїв книзі слово ногавиці...” Хвиля шаленої критики обрушилася на автора саме за цю книгу. Крім вищезгаданого слова у збірці критикували все. Авторові приписували бажання познущатися над рідною мовою, спотворити правопис, ввести нові букви, порушити цнотливість закарпатських вух і очей… А після виходу наступних русинських книг автора деякі спонсори публічно відмежовувалися від нього і засуджували його за критику влади і дійсності, у якій не тільки автор, але і вони живуть і понині. Винятком не став і написаний у співавторстві з дружиною україномовний роман-детектив. Саме в ті часи Іван Юрійович Петровцій зрозумів, що із скандалів довкола себе можна мати великий хосен. Саме тоді він перетворився із відомого письменника у людину публічну, у людину, яка не тільки моделює ситуацію, не тільки провокує її, але і керує нею. Цей сивий коренастий чоловік першим з українських літераторів використав елементи шоу-бізнесу для досягнення мети в своїй письменницькій діяльності. І, треба сказати, успішно. Поет і перекладач Іван Петровцій не тільки видає книгу за книгою, але і заробляє на прожиття продаючи їх. А про це сьогодні мріє кожен безгонорарний письменник. Найбільшим детонатором спокою читачів канонічної літератури стала книга “Бітангївські співанкы”, у якій автор повернувся обличчям до еротики. Він насмілився опублікувати не тільки власні твори, але і зібрані у всіх районах області зразки народної творчості, того фольклору, у якому все називається своїми іменами. Це був шок. Лжемораль виявилася поґвалтованою остаточно і безповоротно. А ґвалтівник отримав чергову порцію засуджень та прокльонів, а разом із ними і міжнародну премію ім. Духновича. Хоча я не переконаний, що премію присудили саме за це видання. До речі, сприйняття сороміцької книги автор хотів пом’якшити. Тому він включив до неї і переклади творів відповідної тематики із класиків, переважно російських. Це, звичайно, не допомогло, і за книгою закріпилася репутація порнографічної. Навіть за народні твори звинуватили не народ, бо як можна звинуватити самих себе, а письменника. А всі ці пісні як співали, так і співають у хмільних компаніях та на весіллях після півночі. І книгу, до речі, знайти неможливо – розкупили все. Середина цієї осені принесла нам ще один подарунок від Івана. На цей раз – потрійний. Відразу три свої іпостасі презентував наш земляк відвідувачам ужгородської книгарні “Кобзар”. Цим самим він прагне відродити вже забуту традицію презентацій у цьому популярному магазині. Колись такі акції тут проходили регулярно і ми мали можливість придбати книгу з автографом автора. Чи можна в даному випадку сказати, що давні можливості повертаються до нас? Не знаю. Але автограф отримати читачі знову можуть. Вірніше, вже змогли. Найперше після презентації я хотів би сказати, що такого, як Іван Петровцій не робив ще ніхто. І не тільки в Україні. Видати одразу три книги, три солідні томи у той час, коли навіть одну маленьку збірочку випустити важко – це вже щось. А якщо сказати, що всі вони варті уваги, то це вже занадто. Але факт є фактом і в цьому випадку можна тільки радіти з того, що маємо те, що маємо. Отож, перша книга – антологія французької класичної та сучасної поезії ”Вечорова гармонія”. Видання шикарне з усіх точок зору. Художнє оформлення і поліграфічна якість приваблюють, а витончений смак перекладача дарує нам щастя познайомитися з кращими надбаннями близької нам по духу літератури. На відміну від двох інших, ця книга вийшла в державному видавництві „Карпати”. Назва другого тому “Чоловік з птахою на плечі” асоціюється з назвою книги Івана Малковича “З янголом на плечі”. Та це тільки назва, за якою стоїть повне зібрання творів автора на українській мові. Про зібране тут говорилося і писалося багато. Адже майже всі вірші вже добре відомі шанувальникам із попередніх збірок. А найкраще увійшло до вибраного “Ріка року”. Та так чи інакше, знову і знову перечитуючи улюблені поезії гордишся і радієш великому таланту свого земляка, який, ніби граючись, веде тебе чарівними лабіринтами неповторної мелодики рідної мови: Але найбільш детально я хотів би зупинитися на третій книзі, що, як і попередня, побачила світ у друкарні ПП „Повч Р.М.”, що в Ужгороді. „Послїднї співанкы” написані по-русинськи і є найбільш яскравим проявом таланту автора, його глибинних знань народних традицій, світової класики та механізмів досягнення успіху. Тут усе враховано, усе передбачено і все пережито. Сива мудрість переплітається з юнацьким прагненням здивувати, майстерність з пошуком нових засобів, володіння формою з небанальністю сказаного. Цією книгою автор намагається ніби поставити логічну крапку не тільки в своїй творчості, але і в житті. Так, принаймні, здається. (Чи це знову прийом, запозичений із шоу-бізнесу?) Можливо, саме через це так багато творів присвячено темі життя і смерті, темі вічного і скороминущого. Лем смирть безсмертну має тайну, А ось закінчення „Сонету за старість”: Ниє здоровля, и краса пропала, Мало в українській поезії таких простих і щирих слів. Мало таких творів як ті, що завершують цю книгу, творів, що присвячені землякам поета, яких вже давно нема серед живих. Тих людей вже мало хто й пам”ятає навіть у селі. Але, згадуючи їх, пишучи про них, відтворюючи часи власного дитинства, проведеного разом з ними, авторові вдається створити світ, близький кожному з нас. Адже кожен пережив щось подібне: втрату друзів, рідних, близьких... І не має значення, що ні я, ні ви не знали ні Анну Багийову, ні Мішу Березная, ні Ивана Красулиного, ні жодного, кому присвячено твори - всі однаково переживають драму життя і смерті, драму безсилості перед неминучим, драму вразливості тонких матерій нашого єства. І, хоча автор і не вірить, що хтось подякує йому за цю книгу, я хочу зробити саме це: низько вклонитися Іванові Юрійовичу за справжню поезію, за твори, що стануть класикою русинської літератури. І це не високі слова. Просто у цих творах поет є самим собою. Він не грає, не заграє, не прагне здивувати, засудити чи дати оцінку. Він просто розмірковує про наболіле, розмірковує спокійно, виважено, мудро, образно, красиво... Схилився місяць хмарі на плече Але... Таку цілісність натури Іван Петровій демонструє тільки торкаючись вищевказаної теми. У всіх інших він, залишаючись собою, демонструє настільки кардинально протилежні думки, що мало хто зможе відрізнити в них щирого поета від професійного шоу бізнесмена. Я хочу продемонструвати тільки два приклади. З одного боку бітангівське богохульство, з іншого – глибока віра в Бога. З одного боку безмежний патріотизм, з іншого – шовіністичні заклики та політичні лозунги. Порівнюйте самі: Тяжко янгел череватий Тріщить мороз по всьих світах, Бог любить гріти ззяблі руки В половенївучих свічках. („Бог любить”) Про патріотизм Петровція більшість читачів не хочуть не тільки говорити, але і чути. Особливо ті, що проживають в Іршавському районі. Особливо їх дратує „Співанка за ковдошку з Иршавського района”. Занадто натуралістична картина сприймається як образа. Але, хіба таке життя не є образою гідності кожної людини? Хіба все, про що говорить поет не є правдою? Хіба мало людей живуть на наших, санкціонованих смітниках? Бажання не помічати життя довкола себе і стає причиною такого несприйняття художніх творів. Спить на смітнику душа невинна,А над нив файніє транспарант: „Наша низалежна Украйина! Й Кучма – конституції гарант!” Це не просто патріотичний вірш, це вірш – заклик. Заклик не миритися з тим, що є, а щось робити, щось міняти, якось впливати на ситуацію. Хоча жодних рецептів автор не дає. Але, чи повинен він щось пропонувати? Нехай це питання залишиться без відповіді. Особливістю теперішнього творчого почерку поета Івана Петровція є і те, що фатальність моменту, наближення смерті ліричного героя, стіна чи прірва безвиході змушує автора використовувати методи, близькі до мазохізму. Найбільш яскраво це ілюструє „Співанка самопобийна”: Паскудьте ймння моє, брешіть,Лемзуйте більше: Я – што за мене не кажіть!- Намного гірше. Але навіть у такому самопобийному творі Іван Юрійович висловлює своє життєве кредо: Бо тко би ня не обвиняв,Ош я – падлюка, Казавим за свиню – свиня! За суку – сука! На відміну від багатьох наших письменників, які часто-густо лукавили як перед читачами, так і перед самими собою, він завжди писав і говорив те, що думав. „Ай, я писав такі стихи, які м лем хотїв!” Хто із нас може повторити ці слова? Багато що в книгах автора, особливо в тих, що написані по русинськи, можна сприймати чи заперечувати. Я особисто категорично не сприймаю звинувачень на адресу українського народу в тому, що цей народ не дає можливості нормально розвиватися русинській мові (діалекту). Всі мої друзі-письменники з Харкова, Львова, Чернівців, Києва, Івано-Франківська, Криму із великим захопленням слухають і читають, наприклад, „Діалектарій”. Кожна нормально розвинена людина розуміє і сприймає ту істину, що мова тим багатша, чим більше діалектів вона має. Адже одним із джерел, енергією яких мова живиться, саме і є діалекти. А мова наших предків не розвивалася тільки тому, що не мала змоги розвиватися і нормально функціонувати материнська українська мова. Не має змоги вона розвиватися і тепер. Сам же автор про це і пише у „Співанці за мову”: У Давнім Римі не лем свинї Така категоричність висловлювань додає експресії, збурює свідомість, змушує думати, переживати, проникатися сутністю того, про що говорить автор. Крім віри та атеїзму, крім патріотизму та шовінізму, крім гармонії та протиріч у книзі є ще багато мудрості, багато лірики, багато декадансу... А ще збірка рясніє різними поетичними формами. Тут є і сонет, і верлібр, і японське хоку, і класичний римований вірш, і твір, одягнутий у традиційно іспанські, латиноамериканські чи мадярські шати... Поет легко, невимушено жонглює думками, словами, фразами і знову, і знову, ніби артист цирку, не змучується дивувати нас своєю майстерністю, своїм вмінням бути різним, бути цікавим, бути неординарним, бути парадоксальним, бути яскравим і, разом з тим, залишатися самим собою: ліриком, романтиком, бітангом. Коса! Я певен, що ця книга заслуговує окремої розмови. Я знаю, що ще багато наших земляків будуть не тільки читати цю справжню русинську поезію, але і вчити її на пам”ять. Що не кажіть, а ці слова варті того: Динь ся поклонив корові,И в хліві, ги свічка, згас. Слово терлося у слово, И у час вдарявся час. „Співанка спідспідня” А твори Івана Петровція вдарялися і вдаряються в серця і душі небайдужих читачів. І будять у тих душах те, що ми часто воліємо приспати, бажаючи виглядати кращими, ніж є насправді. |
|
ДУША МОЯ – РУСИНСЬКА (Енді Вархол) |
|
- стокольорово звучить оця неубієнна сентенція, проспівано-проказана безцвітним голосом Андрія Вархоли у його п’яти короткометражних фільмах і в безлічі аудіозаписів уже навіть тоді, коли він став великим і безсмертним Енді Вархолом. Але, перш ніж стати Енді Вархолом, йому потрібно було народитися, що він успішно зробив 6 серпня 1928 року, прилинувши з космічних далечин у сім’ю русинів із села Микова Свидницького окресу Словаччини, які на той час жили й працювали в місті Піттсбурзі штату Пенсільванія Америки. З 1945 по 1949 роки навчався на художньому факультеті Технологічного інституту Карнегі, потім переїхав до Нью-Йорку, де спочатку працював художником-ілюстратором в різних журналах, в тому числі й у «Вог» та «Харперс Базаар», оформляв вітрини, виготовляв листівки й плакати. Починаючи з 1954 року і до 80-их років у творчості Вархола з’являється мотив взуття. Великим успіхом користувалася реклама, яку він зробив 1956 року для знаменитого модельєра взуття І. Міллера. Навіть рисуючи портрети друзів і знаменитостей (до приміру, цикл «Золотий черевичок»), художник використовуватиме образ взуття. Ідентифікація персонажів стає можливою лише завдяки розміщеним поруч легендам. Серія «В пошуках утраченого черевичка» (1955) складається з сімнадцяти таблиць, які містять зображення черевика й коментар. Прикрашені золотою фольгою, в профіль і попереду розписані дрібними крапелинками – ось «черевички Енді Вархола». На початку 60-х він переходить до живопису, але не розлучається з естетикою реклами. Пляшки кока-коли, банки супу «Кемпбелл» – продукти масової, популярної культури. Невдовзі художник додасть до них долари, фрагменти коміксів, репродукції портретів кінозірок. Починаючи з 1962 року, Вархол використовує трафаретний і фотомеханічний друк. Різкими, отруйними кольорами, повторенням зображення одного й того ж предмета, дії, ситуації Вархол розкриває основні стереотипи американського способу життя. Саме Енді Вархол писав: «Поп-художники створювали картини, які кожен прохожий з Бродвею міг пізнати в долю секунди: ...всі ці чудові, сучасні речі, які за будь-яку ціну намагалися не помічати абстрактні експресіоністи...». Ще в іншому місці було сказано: «Поп-арт – це популярне, ефемерне, споживацьке, дешеве, вироблюване серійно, молоде, духовне, сексуальне, чаруюче і прибуткове мистецтво». Уже 1952 року роботи Енді Вархола були представлені на виставці в Нью-Йорку, а 1956 року він одержав почесний приз «Клубу художніх редакторів». На цей час художник заробляв побіля ста тисяч доларів на рік, однак, не переставав мріяти про високе мистецтво. 1960 року створює культову роботу «Кока-кола». 1960–62 років з’являється ряд картин із зображенням «Консервних банок з супом Кемпбелл». Спочатку «портрети» банок супу виконувалися в техніці живопису: «Банка з супом Кемпбелл (рисово-томатний)», 1961, а з 1962-го – в техніці шовкографії («Тридцять дві банки супу Кемпбелл», «Сто банок супу Кемпбелл», «Двісті банок супу Кемпбелл» – всі 1962 року). Очищене, розглажене, вилизане зображення, акуратно вирізане і закріплене, повторене з нюансами – ось стихія Вархола. На протязі багатьох літ змінювалися лише сюжети і кольорові фільтри, сам принцип зберігався. Довжина й монотонність його творів нагадували полиці супермаркетів. Нескінченні ряди мийного порошку «Брілло», пляшок кока-коли, супу Кемпбелл змінювалися тиражованими портретами Мерілін Монро, Елізабет Тейлор, Елвіса Преслі: «Я пишу картини саме так, а не інакше тому, що хочу бути машиною, і я відчуваю, що те, що я роблю, уподібнюючись до машини, – це те, що я хочу робити», – слова митця втілилися в ідею фабрики, де на основі тиражної техніки шовкографії було створено «виробництво» сучасного мистецтва. 1963 року Вархол переніс майстерню в центр Манхеттена, де вона була пофарбована металевою фарбою. Студію називали «Фабрикою». Там панувала атмосфера вседозволеності, надмірностей і творчого палання – саме вона й перевернула традиційну уяву про майстерню художника як про самітницьке місце. Новаторство Вархола полягало в тому, що він створив «бізнес-арт», де собі виділив роль не робочого, а – підприємця, взявши на себе керівництво виконавцями. «Фабрика» була облаштована як комерційне підприємство, вона виробляла 80 шовкографій за день, а в рік – понад тисячу робіт. На ній трудилася ціла команда робочих, тут відкидалися й ставилися вверх тормашками закони класичного мистецтва, зокрема було налагоджено роботу по масовому виробництву портретів знаменитостей. Знаменитість, яку Вархол портретував, приходила до нього в майстерню, де фотоапаратом «Полароїд» художник робив серію миттєвих знімків, відбирав краще фото, збільшував його і методом шовкографії зображення переносив на полотно. Вархол або зафарбовував поверхню полотна до репродукування, або ж рисував масляними фарбами по вже репродукованому зображенню. Часто Вархол створював декілька варіантів однієї картини. Митець вважав, що на портреті всі мають здаватися «суперзірками»: картина «До і після» (серія «Рекламні оголошення», 1960) дає стандартну рекламну обіцянку нового обличчя «від Вархола», покращеної версії тебе самого, подібно до всіх споживацьких товарів. Вархол, який твердо вірив своїй «пластичній хірургії», «притамованому світлові й обманним дзеркалам», – усім своїм моделям, в буквальному розумінні слова, дарував красу: згладжував зморшки й інші дефекти шкіри, зрізав подвійні підборіддя, очі робив яскравішими, губи – чутливішими, тим самим створюючи ефект зірковості своїх моделей. Бурхливе життя Вархола проходило в атмосфері всезагальної празниковості до 3 червня 1968 року, коли психічно неврівноважена письменниця, феміністка Валері Соланс, яка знялася в одному з його фільмів, серйозно поранила його кількома пострілами з револьвера. Після замаху Вархол зачав постійно відвідувати церкву, сповідатися й причащатися. Страх перед смертю спонукав Вархола створити багато робіт на тему випадкової насильницької смерті. Ще задовго до замаху Вархол віддав данину цій тематиці – йому було притаманне розуміння привабливості катастроф. Електричні стільці, расові безпорядки, суїциди, жахливі автомобільні аварії, похорони, атомні бомби, траур Жаклін Кенеді, посмертні портрети Мерілін Монро, і хворої Тейлор з дивовижною переконливістю передають страх каліцтва і смерті, які Вархол постійно відчував. Блискуча ілюстрація цього «Катастрофа з тунцем» (1963), де відтворюються газетні фотознімки і текст статті про двох жінок, які померли од отруєння; так же зображена смертоносна банка з тунцем А і Р. 1979 року Вархол розмалював гоночний автомобіль. Згідно його уявленням про живопис, автомобіль міг стати твором мистецтва, що рухається, вся краса якого проявлялася в динаміці. Вархол розмалював автомобіль власноручно, наносив фарби різними підручними матеріалами, навіть пальцем: «Я намагався намалювати швидкість. Коли машина рухається з великою швидкістю, всі лінії й кольори зливаються». На протязі п’яти років (з 1963 до 1968-го) Вархол створив декілька сотень фільмів, в тому числі 472 чотирихвилинні чорно-білі портретні кінопроби, десятки короткометражних і більше 150 фільмів з визначеним сюжетом (60 з них випущено у світ). В середині 1960-их років Вархол перейшов від чорно-білих німих робіт до сценарних кольорових фільмів (найчастіше – еротичного змісту), тривалістю нагадуючих звичне кіно. Його унікальні досліди по створенню «кіноперформанса» кидали виклик очікуванню глядача, розсували межі глядацької уваги. Вархол прагнув розширити традиційні межі кіно, знімаючи на початку так звані «нерухомі фільми». Кращими з них стали «Емпайр» (вечір 25 липня – 26 липня 1964), де упродовж 8 годин стаціонарною кінокамерою в режимі сповільненої зйомки він знімав одну з найпрекрасніших у світі будов – Емпайр Стейт Білдінг при нічному освітленні; «Сон» (1963), де образ людини, яка спить (поета Джона Джіорно) подається на екран упродовж 5,5 годин практично без змін при повній відсутності звуку. Фільми, зняті разом з По Моррісі – перші ластівки сексуальної революції. Перша цього плану короткометражка зображає феляцію двох чоловіків. Більшість його кіноробіт – безсюжетні фільми, тривалістю до 25 годин, упродовж яких на екрані бачимо учасників Вархолової «Фабрики», зокрема Джо Далессандро і Еді Седжуік. У фільмі «Простір зовнішній і внутрішній» (1965), з участю Еді Седжуік, Вархол знімає актрису, яка сидить перед телевізором, на екрані якого видно її ж відеозапис. Подвоївши таким чином свою модель, Вархол зробив наступний крок – помножив її образ за рахунок додавання другого екрана, аналогічно тому, що він робив у станковому живопису. Тут він вперше застосував техніку «розколотого екрана», коли на екрані одночасно відтворюються дві кіноплівки, причому кожна має власну звукову доріжку й при показі звук змішується. Подалі подвійний екран став дуже важливою формою його кінотворчості, як наприклад, у комерційно успішному фільмі «Дівчата з Челсі» (1966–67), де чорно-біле зображення на одному екрані сусідило з кольоровим на другому, отому й було багато різких чергувань крупного й загального планів. Зумисно не змонтовані кадри вишикувались у непомірно довгі, важкі для сприйняття фільми, як двадцятип’ятигодинний, що демонструється на двох екранах одночасно проект «Чотири зірочки» (1967). Тут Вархол подає одну плівку понад другою, накладаючи одне зображення на інше так, що змішування різних рухів камери, кольорів і образів створює ефект, який викликає асоціації зі станом наркотичного трансу. 1968 року Вархол разом з По Моррісі створює перший ігровий фільм «Плоть». Якщо любов’ю до живопису Енді Вархола заразила його мама Юлія, то любов до кіно має від естетствуючого Жана Кокто – улюбленою його картиною був фільм «Орфей» з Жаном Маре в головній ролі. Звідси містичність таких фільмів Енді Вархола, як «Поїдання», «Дев’ятнадцять», «Життя Хуаніти Кастро», «Гузиця Тейлора Меда»... 1980 року Вархол вирішив організувати власне телебачення, розробив проект нового кабельного канала і став його директором. Не надто розуміючися на музиці, та й не так уже сильно її люблячи, Енді Вархол усе ж з 1966 по 1968 рік зняв декілька фільмів за участі гурту «оксамитовий андеграунд». Він виступив продюсером декількох альбомів цього гурту і виконав дизайн обкладинки їх першої платівки. 1966 року Вархол придумав для концертів цього гурту мультимедійне світлове шоу «Вибух пластику, як невідворотність», яке поєднувало в собі багатоекранний показ фільмів – кольорові промені світла, кольорові зблиски тощо. 1968 року видруковано перший роман Енді Вархола «А», створений з уривків телефонних розмов на «Фабриці». 1969 він засновує часопис «Інтерв’ю», а 1975 року виходить у світ «Філософія Енді Вархола» і 1980-го – книга «Попізм: Вархол в 60-і». Щоденники Енді Вархола були видрукувані вже після його смерті в 1989 році. Упродовж усього свого життя Енді Вархол колекціонував живопис, мебель, коштовності, предмети декоративно-прикладного мистецтва. Переситившись поп-культурою, з 1980-го він зачинає купувати антикваріат і прикрашає своє помешкання шедеврами класичного мистецтва. З часом його 27-кімнатний особняк на Манхеттені ломився від мебелі у стилі Арт-Деко і ампір, покривал індійців племені навахо і творів американського фольклору. По його смерті вся ця колекція була розпродана на аукціоні Сотбіс. Енді Вархол помер в Нью-Йорку 12 лютого 1987 року, на поминальній службі у соборі Святого Патріка було присутньо більше двох тисяч чоловік. Поховали Вархола в Піттсбургу, а його власність, оцінену в сто мільйонів доларів художник заповів фонду його імені для допомоги художнім організаціям. Ім’я Енді Вархола практично стало символом поп-арту. 1989 року Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку присвятив йому повномасштабну ретроспективну виставку. А 1994 року було відкрито Музей Вархола в Піттсбургу, колекція якого нараховує 4258 одиниць зберігання, в тому числі 800 робіт живопису, створених в період з 1940-их до 1987 року, ряд шовкографій, графічні роботи, фотографії, скульптури, кіно- й відеофільми... Це все в той час, коли в «Філософії Енді Вархола» він пише: «Найгірше, що може трапитися з людиною після смерті, – так це, якщо її забальзамують і помістять у піраміду. Коли я уявляю як єгиптяни бальзамували окремо кожен орган, помістивши його в окрему посудину, – мене охоплює відраза. Хочу мати спеціальний пристрій, аби зникнути без останку». Про яке зникнення мова?! – Планета великого принца поп-арту Енді Вархола розростається в космосі людської уяви – це підтвердили своєю творчістю рівновеликі йому сучасники Рой Ліхтенштейн (1923–1997) та Том Вессельман (1931–2007). Зокрема, Рой Ліхтенштейн сказав: «Він став тим, ким ніхто з нас, його послідовників, не міг стати – Енді Вархол з його могутнім русинським корінням є ріновеликий Арістотелю і Мікеланджело». |
|
| СТО ДВАДЦЯТЬ ДВА СТИХЫ. 2009 год. | |
ЧОМУ СЯ СЕРЦЕ РОЗUРВАЛО |
|
После смерти ниє каятя. |
Уповіш ми, што значить слыза |
